Читати книгу - "Чорнильна смерть"

гілок, які звисали донизу, що руки завжди могли схопитися за що-небудь. Проте глибінь, яка розкривалася під слизьким гіллям, аж ніяк не давала забути про себе. «Ну, ти ж не білочка, Феноліо! — думав старий, міцно вчепившись за декілька здерев'янілих вусиків і дивлячись униз. — Але, як на старого чоловіка, ти виконуєш свою роботу нагорі не так уже й погано».

— Вони підняли линви! — мовила синьйора Лоредан, що, на відміну від Феноліо, рухалася навдивовижу вправно на дерев’яних повітряних шляхах.

— Я й сам бачу! — буркнув Феноліо. Розбійники попіднімали всі линви, що опускалися аж до підніжжя дерева. Це не віщувало нічого доброго.

Фарид спустився до них. Він часто сидів коло вартових, яких Чорний Принц виставляв на найвищому гіллі дерева. Господи, як людина може так вправно лазити? Хлопець лазив майже не гірше, ніж його куниця.

— Там смолоскипи! Вони наближаються! — засапавшись повідомив він. — А чуєте, як гавкають собаки? — Він із докором подивився на Феноліо. — Хіба ти не казав, що ніхто не знає цього дерева? Що і про нього, і про гнізда вже забули?

Докори. Звичайно. Коли щось негаразд, одразу звинувачують Феноліо!

— Ну то й що? Собаки знаходять і забуті місця, — відповів він хлопцеві. — Краще запитай, хто затер наші сліди! Де Чорний Принц?

— Унизу. Коло свого ведмедя. Хоче заховати його. Дурна тварина ніяк не дає себе підняти!

Феноліо прислухався. Справді. Він почув собак. Кляті, тричі кляті тварюки!

— Чого тут переживати? — Синьйора Лоредан, річ природна, вдавала, ніби її ніщо не може збентежити. — Таж не знімуть вони нас! Адже дерево неважко захистити!

— Вони можуть заморити нас голодом.

Фарид краще розумівся на таких ситуаціях, і Елінор Лоредан раптом вочевидь занепокоїлася. І на кого ж вона глянула?

— Ох, і тепер я знову буду останнім засобом порятунку, правда? — Феноліо перекривив її голос: — Ну, напиши що-небудь, Феноліо! Таж це неважко!

Діти повилізали з гнізд, де вони спали. Вони гасали по гіллю, наче то були звичайнісінькі стежки, і перелякано поглядали вниз. Вони скидалися на гарненьких жучків на велетенському дереві. Бідолашні дітки.

Деспіна підбігла до Феноліо:

— Вони ж не вилізуть нагору, еге ж?

Її брат тільки дивився на нього.

— Звичайно, ні, — заспокоїв Феноліо, дарма що очі Іво карали його за брехню. Іво дедалі більше товаришував із Роксаниним сином Єханом. Вони дуже добре вміли порозумітися між собою. Як на свій вік, обидва знали про світ уже забагато.

Фарид узяв Меґі за руку:

— Батист каже, що дітей треба завести в найвищі гнізда. Ти допоможеш мені?

Меґі, звичайно, кивнула головою, бо хлопець і досі ще дуже подобався їй, але Феноліо стримав її:

— Меґі лишиться тут. Цілком може бути, що вона знадобиться мені.

Фарид, звичайно, одразу здогадався, про що йдеться. Феноліо побачив у його чорних очах Козимо, що, воскреснувши, їде по вуличках Омбри, і полеглих вояків між деревами хащі.

— Ми не потребуємо твоїх слів, — запевнив юнак. — Я поливатиму їх вогнем, якщо вони спробують вилізти!

Вогнем? У лісі це слово може навіяти тільки тривогу.

— Що ж, мені, можливо, спаде на гадку щось краще, — сказав Феноліо й відчув розпачливий погляд Меґі. «А що з моїм батьком?» — запитували її очі. І справді, що? Які слова нагальніші? Хай йому біс, припирають з усіх боків!

Кілька дітей заплакали, і Феноліо побачив унизу смолоскипи, про які казав Фарид. Вони горіли вночі, наче вогненні ельфи, тільки набагато грізніше.

Фарид узяв із собою Деспіну та Іво. Решта дітей пішли за ним. До них підбіг Даріус зі скуйовдженим після сну ріденьким волоссям і взявся за маленькі ручки, що, шукаючи допомоги, потягнулись до нього. Він занепокоєно глянув на Елінор, але вона тільки стояла й похмуро дивилася вниз, стиснувши кулаки.

— Нехай тільки прийдуть! — мовила вона тремтячим голосом. — Сподіваюся, ведмідь пожере їх усіх. Сподіваюся, їх, цих дітовбивць, усіх посічуть на капусту!

Безумна жінка. Але вона висловила те, що було в нього на душі.

Меґі й далі дивилася на Феноліо.

— Чому ти так дивишся на мене? Що я маю робити, Меґі? — запитав він. — Сюжет тепер знову розвивається у двох місцях. Котре з них нагальніше потребує слів? Може, мені треба відростити собі другу голову?..

Зненацька він замовк.

Синьйора Лоредан скинула вниз ще один потік побажань:

— Гицелі! Потвори! Панцерні таргани!!! Та вас розчавлять усіх!

— Що ти щойно сказала? — брутальніше, ніж намірявся, запитав Феноліо.

Елінор, нічого не розуміючи, розгублено глянула на нього.

Розчавлять!.. Феноліо глянув на смолоскипи внизу.

— Так! — шепотів він. — Так. Трохи небезпечно. Але що я мушу…

Феноліо обернувся і квапливо поліз драбиною до свого гнізда. Гнізда, з якого випурхують слова. Так, тільки там твоє місце.

Але Лоредан, звичайно, полізла за ним.

— Ти маєш якусь ідею?

Так. І він, безперечно, аж ніяк не признається, що вона знову підказала йому ту ідею.

— Авжеж, я таки маю її. Меґі, приготуйся.

Розенкварц подав йому перо. Він боявся. Феноліо подивився в його скляне обличчя. Воно було червоніше, ніж звичайно. А може, він знову поласував його вином? Обидва скляні чоловічки вряди-годи живились, як і багато їхніх диких родичів, перетертою корою, і тому до легенької рожевої Розенкварцової барви додалося щось зеленаве. Жоден з цих варіантів не дуже задовільний.

Феноліо поклав чистий аркуш на дошку, яку так майстерно припасував йому Фарид. До біса, він ніколи не хотів писати водночас дві сюжетні лінії!

— Феноліо! Що з моїм батьком? — стала навколішки поряд із ним Меґі. Який відчай у неї на обличчі!

— Він ще має час, — занурив перо в каламар Феноліо. — Нехай Фарид зазирне у вогонь, якщо ти переживаєш, але повір мені: колесо від карети полагодити важко. Найраніше Змієголов буде в замку за день або два! І я обіцяю тобі: тільки-но впораюся з цим, я знову візьмуся писати слова про Сойку. Не дивися так пригнічено! Як ти хочеш допомогти йому, якщо Миршавець на цьому дереві позбиває нас усіх стрілами? А тепер дай мені книжку, ти знаєш яку!

Він точно знав, де треба шукати. Він описав їх на самому початку. В третьому або четвертому розділі.

— Та годі вже патякати! — Голос Лоредан тремтів від нетерпіння. — Що ти намірився писати? — Вона підступила ближче, щоб кинути оком на книжку, але Феноліо згорнув її в неї перед носом.

— Тихо! — гримнув він, дарма що його голос аж ніяк не заглушив галасу, що долинав знадвору. Може, Миршавець уже тут?

Пиши, Феноліо.

Він заплющив очі. Він уже бачив його перед собою. Абсолютно виразно. Яке бентежне почуття. Коли отаке завдання, писати стає