Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

напевно, з її тонкої, як пергамент, шкіри?

То були солдати любові, які ніколи не продавали страховку.

Модні придурки, які ніколи не вийдуть з моди.

І часом вночі я думаю про хіпі, які сплять під землею.

Як Томмі.

Тож випиймо за гівнюка.

Для Д. Ф.

Маленький зелений бог агонії

Коли 1999 року я гуляв біля свого будинку, мене збив фургончик. Він їхав зі швидкістю сорок миль на годину, і це зіткнення мало вбити мене. Певно, в останню мить я інстинктивно відскочив убік, хоча і не пригадую цього. Зате чудово пам’ятаю, що було опісля. Подія, що тривала всього дві чи три секунди на сільській мейнській дорозі, обернулася двома чи трьома роками фізіотерапії та повільної реабілітації. Усі ці довжелезні місяці я наново вчився виконувати елементарні рухи правою ногою, а потім — ходити. У мене було досить часу, аби подумати про те, що філософи іноді називають проблемою болю.

Нова історія якраз про це, і я написав її через багато років після того, як найгірший із моїх болів обернувся на тихий відголос самого себе. Як і деякі інші оповідання в цій книзі, «Маленький зелений бог агонії» — це спроба остаточно закрити питання. Але, як і абсолютно всі мої оповідання, ця історія має на меті в першу чергу розважати. Хоча в основі всього мого письма і лежить життєвий досвід, я не мастак у сповідальній прозі.

— Я потрапив у аварію, — сказав Ньюсом.

Кетрін Макдональд сиділа біля ліжка та прикріплювала один із чотирьох електроміостимуляторних апаратів до його худорлявого стегна, якраз під баскетбольними шортами, які він тепер носив постійно. Жінка не піднімала голови. Її обличчя мало завбачливо відсторонений вираз. Вона була живим елементом інтер’єру в цій великій спальні, де проводила більшу частину свого робочого дня — і їй це подобалося.

Привертати увагу містера Ньюсома було зазвичай поганою ідеєю, і всі його підлеглі знали про це. Але в голові в неї крутилося те саме. Зараз ти їм скажеш, що це насправді ти винен у тій аварії. Коли ти береш на себе відповідальність, то гадаєш, що виглядаєш героєм.

— Насправді, — промовив Ньюсом, — це я винен у тій аварії. Будь ласка, Кет. Не так туго.

Вона могла б відзначити, як робила на початку, що міостимуляторний апарат втрачає свою ефективність, якщо давачі нещільно притискаються до розбурханих нервів, які має заспокоювати, але вона швидко вчилася. Жінка трохи послабила липучку, поки в її голові проносилося: «Пілот казав тобі, що в районі Омахи грози».

— Пілот казав мені, що в тому районі грози, — продовжив Ньюсом. Двоє чоловіків уважно слухали. Дженсен, звісно, чув усе це й раніше, але ти завжди слухаєш дуже уважно, коли говорить шоста найбагатша людина не тільки Америки, а й усього світу. Троє з п’яти інших мегабагатих хлопців були смаглявими чуваками, що носили халати та їздили на броньованих мерседесах.

«Але я сказав йому, що мені життєво необхідно потрапити на цю зустріч».

— Але я сказав йому, що мені життєво необхідно потрапити на цю зустріч.

Чоловік, який сидів біля особистого помічника Ньюсома, зацікавив її з антропологічної точки зору. Його звали Райдаут. Він був високим і дуже худим, десь шістдесяти років, одягнений у прості сірі брюки та білу сорочку, яка була застібнута аж під тонку шию — червону від надмірного гоління. Кет припустила, що гість хотів чисто виголитися перед зустріччю з шостою найбагатшою людиною світу. Під стільцем чоловіка лежала єдина річ, яку він узяв на зустріч, — довга чорна коробочка для обіду з вигнутим верхом, де мав бути термос. Коробка робітника, хоч він і назвав себе священиком. Більше Райдаут не сказав ні слова, але їй не потрібні були вуха, щоб зрозуміти, що то за один. Від нього за милю тхнуло шахрайством, навіть сильніше, ніж від його лосьйону. Кет п’ятнадцять років була медсестрою, яка спеціалізувалась на пацієнтах з постійними болями, тож достатньо надивилася на таких екземплярів. Принаймні цей не натягнув на себе ніяких кристалів.

«Тепер розкажи їм про своє одкровення», — подумала вона, переставляючи свій стільчик на інший бік ліжка. Той був на колесах, але Ньюсом не любив, коли вона на ньому їздила. Іншим пацієнтам жінка, певно б, сказала, що носіння стільця не прописано в її контракті, але, коли тобі платять п’ять тисяч доларів на тиждень за звичайний догляд, ти тримаєш усі свої дрібні ремарки при собі. Вона мовчала також про те, що не повинна була спорожняти та мити судна. Хоча з часом її тиха покірність трохи зносилась. Вона відчувала це. Як тканина сорочки, яку носили та прали надто часто.

Ньюсом переважно говорив до стариганя у вбранні селюк-вибрався-в-місто.

— Коли я лежав під дощем на злітній смузі, серед палаючих уламків літака вартістю чотирнадцять мільйонів доларів, а більшу частину одягу зірвало з мого тіла — таке трапляється, коли ти падаєш на бруківку та котишся п’ятдесят чи шістдесят футів по ній, — у мене було одкровення.

«Фактично їх було два», — подумала Кет, прикріпляючи наступний стимулятор до іншої негодящої, миршавої, пошрамованої ноги.

— Фактично їх було два, — сказав Ньюсом. — Першим було те, що це чудово — жити, хоча я і усвідомлював — ще до того, як біль, який став моїм постійним компаньйоном останні два роки, почав прориватись крізь шок, — що я сильно постраждав. Другим одкровенням стало те, що словосполучення «життєво необхідно» вживається вельми необачно більшістю людей (включно з колишнім мною). Існує тільки дві життєво необхідні речі. Саме життя і свобода від болю. Ви згодні зі мною, преподобний Райдауте?

І перш ніж Райдаут устиг погодитися (бо нічого іншого він і не зробив би), Ньюсом гаркнув своїм грубим, жовчним, старечим голосом:

— Не так, трясця твоїй мамі в ребра, туго, Кет! Скільки разів я маю повторювати?

— Даруйте, — пробурмотіла вона та послабила застібку.

Меліса, хатня робітниця, що мала дуже охайний вигляд у білій блузці та білих слаксах з високою талією, зайшла в кімнату з кавою. Дженсен узяв кухлик з двома пакетиками цукрозамінника. Новенький, третьосортний буцімто священик