Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

коли потяг нарешті пішов. – Як Чарлі був тоді покинув мене заради тієї дівулі із хверми, ніхто не вмів так мене втішить, як міс Ґрей. І хоч вона дуже переймалася через ненатерту мідь і пилюку, зате й завше помічала, коли я доладу шось надраю. Та за неї я дала би на шматки себе порізать – хоч сьогодні, хоч узавтра. Вона справжня леді – от шо я про неї скажу.

Таким був від’їзд Кетрін із Сент-Мері-Мід.

Розділ восьмий

Листа пише й леді Темплін

– От так-так… – видобула леді Темплін.

Вона відклала номер континентальної «Дейлі мейл» і задивилася на сині середземноморські води. Гілочка жовтої мімози, що нависала прямо в неї над головою, ефектно обрамлювала просто таки чарівний портрет – золотоволосої, блакитноокої дами у пеньюарі, який дуже їй пасував. У тому, що золотавість волосся, як і кров з молоком її шкіри, дечим завдячували косметиці, сумніватися не доводилося, але голубінь очей була даром природи, і у свої сорок чотири леді Темплін ще й досі могла вважатися красунею.

Однак чарівність чарівністю, а ця пані – як виняток – зараз думала не про себе. Ну тобто не про свою зовнішність. Її увагу поглинули серйозніші речі.

Леді Темплін добре знали на Рив’єрі, де її вечірки на віллі «Марґеріт» користувалися заслуженою популярністю. Вона була жінкою з неабияким досвідом, яка мала вже четвертого чоловіка. За першого пішла суто з необачності, а тому рідко коли згадувала про нього. Тому, щоправда, вистачило такту сконати з похвальною оперативністю, а його вдовиця уклала шлюб із багатим фабрикантом ґудзиків. Цей теж відійшов у вічність після трьох років подружнього життя – подейкували, що в результаті веселої пиятики з нерозлийвода друзями. Відтак приспіла черга віконта Темпліна, який забезпечив Розалі надійне місце в тих високих сферах, куди їй так кортіло потрапити. Вона зберегла за собою титул і коли вискочила заміж учетверте. Цього разу авантюрно, суто задля насолоди. Бо містер Чарльз Еванз, надзвичайно вродливий молодик двадцяти семи років, затятий спортсмен і неабиякий життєлюб, за душею не мав ані пенні.

Загалом леді Темплін була вдоволена своїм приємним життям, але час від часу в неї виникали невеличкі клопоти з фінансами. Фабрикант ґудзиків залишив своїй удові чималий статок, але, як зазвичай казала леді Темплін, «якби ж то не одне та друге…» (де «одне» було знеціненням акцій унаслідок Великої війни,[13] а «друге» – марнотратством покійного лорда Темпліна). Ні, вона й досі залишалася цілком забезпеченою. Але бути всього лише «забезпеченою» навряд чи могло влаштувати людину з темпераментом Розалі Темплін.

А тому, прочитавши цього січневого ранку певну замітку в розділі новин, вона витріщила свої блакитні очі й видобула ухильне «от так-так». Крім неї, на балконі розташувалася тільки її дочка, високоповажна Ленокс Темплін. Донька на подобу Ленокс була для матері наче більмо на оці: та здавалася старшою за свій вік, а її своєрідний, сардонічний гумор, м’яко кажучи, бентежив.

– Люба, – сказала їй леді Темплін, – ти лише уяви!

– Що там таке?

Дама взяла примірник «Дейлі мейл», простягнула його дочці й збуджено тицьнула вказівним пальцем в абзац, який так її зацікавив.

Ленокс пробігла його очима без жодних проявів хвилювання, виказаного її матір’ю.

– То й що? – запитала вона. – Таке трапляється постійно. Старі сільські скупердяйки віддають Богу душу й залишають своїм скромним компаньйонкам мільйонні статки.

– Так, люба, я знаю, – сказала на це її мати. – І навіть насмілюся припустити, що ця спадщина і близько не така велика, як пишеться: газети завжди роблять з усього сенсацію. Але навіть якщо це лише наполовину правда…

– Тю, – кинула Ленокс, – її ж залишили не нам.

– Не зовсім так, люба, – заперечила леді Темплін, – оскільки ця дівчина, Кетрін Ґрей, – вона, власне, моя кузина. Одна з вустерширських Ґреїв, із Еджвортського кодла. Моя рідна кузина! Уявляєш?!

– Аг-га! – видобула донька.

– От я й подумала…

– Як би це й нам примазатись до цього всього, – закінчила за неї Ленокс із тією косою посмішкою, яку мати ніколи не могла зрозуміти.

– Ох, люба, – тільки й сказала та з ледь чутною ноткою докору.

Власне, дуже м’якого, оскільки Розалі Темплін звикла до доньчиної відвертості, а також до того, що йменувала її «недоречною манерою висловлюватися».

– Я подумала, – почала спочатку леді Темплін, знову насупивши свої майстерно підмальовані брови, – чи не… О, доброго ранку, Пупсику! Що, дорогенький, зібрався пограти в теніс? Ну й молодець!

Пупсик приязно всміхнувся на таке звертання і, недбало кинувши: «Ну й шикарний у тебе вигляд у цій персиковій штуці!», проплив повз них і далі, вниз по сходах.

– Солоденький… – тільки й видобула леді Темплін, проводжаючи ніжним поглядом чоловіка. – Так, то про що це я? А! – І знов налаштувалася на діловий лад. – Я подумала…

– Ох, заради Бога, та народжуй нарешті. Ти повторила це вже тричі.

– Ну й от, люба, – повела далі її мати, – я подумала, що з мого боку було б люб’язно написати дорогій Кетрін і запросити до нас на відвідини. Вона ж бо, звісно, не має жодних зв’язків у світському товаристві. І для неї ж виявиться зручніше, якщо її введе туди хтось із рідні. І їй добре, і нам непогано.

– І скільки ти сподіваєшся видоїти з неї? – запитала Ленокс.

Матір з докором поглянула на доньку і пробурмотіла:

– Нам, звісно, треба буде дійти певної згоди в питанні фінансів. Якби ж то не одне та друге… тут війна… а тут твій бідолашний батько…

– А тепер іще й Пупсик, – докинула Ленокс. – Він бо, коли завгодно, недешеве задоволення.

– Наскільки я пригадую, вона була славною дівчиною, – промимрила леді Темплін, гнучи свою лінію, – тиха, ніколи не пнулася наперед, не красуня і не серцеїдка.

– Тож на Пупсика не зазіхатиме? – вставила Ленокс.

Леді Темплін кинула на неї протестний погляд.

– Пупсик би ніколи… – почала вона.

– Звісно, – погодилася донька. – Я теж так думаю: він збіса добре знає, чий хліб – та ще й із маслом – їсть.

– Люба, – дорікнула матір, – ну й вульгарна у тебе манера висловлюватися.

– Вибачай, – кинула Ленокс.

Леді Темплін підібрала свій пеньюар, примірник «Дейлі мейл», косметичку й кілька розрізнених листів.

– Я негайно напишу дорогій Кетрін і нагадаю їй про старі добрі часи в Еджворті.

І, випромінюючи очима цілеспрямованість, пройшла в будинок.

На відміну від місіс Гарфілд, писала вона, наче дихала. Без найменшої заминки чи паузи її перо заповнило чотири аркуші, і кореспондентка, перечитавши отриманий опус, не виявила потреби змінити й словечка.

Кетрін отримала цього листа на ранок