Читати книгу - "Акваріум"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Ти ж розумієш, по-іншому все могло би бути. Але подивимось, подивимось», — важко і часто зітхав Василь, постійно відволікаючись від дороги.
Я теж зітхав і думав, що мені страшенно пощастило не знати жодного з цих імен і абсолютно не розбиратись у переплетенні та нагромадженні всіх цих фактів. Щось нездорове було в надмірній політизації країни. Якщо зовсім незнайомі люди вже на третій хвилині знайомства говорять з іншими про політику, то це мені нагадує якусь агонію. В розмовах з близькими вони, напевно, в’язнуть у ній по самі вуха…
Я насилу пригадав дорогу в центр. Василь мав якісь справи в місті, і ми домовилися зустрітися з ним за три години там, де розійшлися, — він обіцяв допомогти мені довезти додому все, що я куплю. Я насунув капелюха нижче на очі і рішуче увійшов крізь іржаву браму на ринок. В першу чергу мені варто було придумати щось із грошима, бо, ясна річ, без них я нічого не зміг би купити. Але якраз ця проблема була вирішена дуже швидко. Біля самого входу стояв цілий ряд колекціонерів. Колись давно я дуже глузував з них, — мене смішила їхня фанатична відданість предметові свого колекціонування. Марки, монети, листівки, камінці, книжки — весь цей систематизований і розкладений по поличках фетишизм викликав у мене посмішку. Зараз же я сам мав шанси перетворитися на одного з таких колекціонерів, тому підійшов до них без жодних вагань.
Оминувши зграйки філателістів та нумізматів, я побачив розкладку із купюрами. Над нею, думаючи про щось своє, стояв справжній велетень у спортивній куртці із капюшоном. Я привітався з ним і спитав, чи не хоче він купити в мене цілу купу не використаних жодного разу радянських купюр. Очі його загорілись, і він спитав скільки саме.
«Дві тисячі радянських рублів», — відповів я.
Він одразу ж погодився, очевидно, його приваблювала їхня цнота, те, що ніхто і ніколи не торкався ще їхнього паперу. Я взагалі помічав такі речі за колекціонерами, оцю схильність до того, щоб бути першим власником чого завгодно — марки, статуетки, купюри, добірки газет.
Велетень узяв із моїх рук дві ще не відкриті пачки по десять рублів. Очі його були дикими і збудженими. Натомість він віддав мені досить велику кількість маленьких папірців, які називалися купонами, мали різний номінал і колір.
«Це багато?» — недовірливо спитав я, укладаючи отримані гроші в кишеню.
«Багато, багато, місяць на них можна жити», — зачаровано відповідав велетень, дивлячись на водяні знаки щойно отриманих купюр.
Я залишив його сам на сам із новою любов’ю, думаючи, що на ті гроші, які віддав йому я, колись, тепер уже здається, що неймовірно давно, можна було прожити не місяць, а мінімум рік. Утім, чого дивуватися? Часи міняються, отже, міняється і вартість усіх на світі речей…»
О, так! Я пам’ятаю ці купони — найсмішніші гроші, які я за свої двадцять шість років життя тримав у руках, і найсмішніше в них було те, що їх хтось називав «валютою». І, менше з тим, саме з ними пов’язані неймовірно теплі спогади вже шкільного дитинства, бо наявність цих папірців у твоїй кишені могла зробити тебе напрочуд щасливим власником якоїсь жуйки, або цукерки, або фігурки робота, або, може, ще якоїсь цікавинки, якими тодішні комерційні ятки були заповнені до самої гори. Уже із самого дитинства нас привчили, що найбільше задоволення дає наявність грошей і, як наслідок, — можливість щось купити. Заради істини треба сказати, що мені і моїм друзям гривні і копійки, на які Україна перейшла трохи згодом, давали трохи менше втіхи. Хоча, можливо, що ми просто ледь-ледь подорослішали, і те, що можна було купити на ці копійки, тішило вже не так.
«…приємно іноді знаходити щось на своєму звичному місці після тривалої відсутності, погодься. Це як, розбираючи уламки кораблетрощі, раптом побачити, що саме твої валізи залишилися невідкритими і незіпсованими. Приємно, одне слово. Ось так і я радів усьому, що залишилося незмінним на ринку за останній час. Наприклад, мене дуже тішило, що лампочки і цвяхи продають там само, де й раніше, і, хоча я ніяк не міг зрозуміти, куди і чому зникли продавці велосипедів, головне було на своєму місці — в найвіддаленішому куточку стояли декілька хлопців, які за гроші могли зробити будь-що зі склом. Мені навіть здалося, що одного з них я впізнав, — доводилося бувати тут раніше. Саме до нього я і вирішив звернутися.
Підійшовши до нього зі своїми кресленнями, я став пояснювати, що мені від нього треба. Він кивав головою, казав, що зробить усе за дві-три години, і врешті назвав ціну. Я дістав з кишені гроші, які мені віддав колекціонер купюр, і сказав, що більше в мене нема. Хлопець запевнив, що і цього вистачить. На тому й порозумілися.
Я залишився біля нього і його двох помічників, аби особисто простежити за процесом, а головне — дотриманням розмірів шматків скла, які вони мали мені підготувати. Хлопці були роботящі, вмілі, робили все дуже акуратно і нікуди не поспішали. Через дві з хвостиком години завдання було виконане. Я поки залишив скло у хлопців, сказав, що повернуся за півгодини, та й пішов зустрітися з Василем. Той уже зробив усе, що мав, і чекав на мене в машині. Ще за п’ятнадцять хвилин ми з ним донесли акуратно запаковані великі шматки скла до автомобіля, хитро закріпили їх і вирушили назад.
На зворотному шляху Василь безперестанку травив анекдоти про москалів, час від часу вихоплювався на зустрічну смугу, зовсім не зменшував швидкість на поганих ділянках дороги і дихав свіжим перегаром. Не сказати, що п’яний у дрова, але й геть не тверезий. Це мене бісило. Я з дитинства не любив п’яних за кермом, бо саме через такого кретина загинув мій батько. Він просто переходив дорогу по зебрі, вийшов із будинку по хліб у магазин напроти, і його збив якийсь п’яний мудак на «Волзі». Я це бачив із вікна своєї спальні, і та мить, коли мій батько та моя лялька з ганчір’я летіли — один над пішохідним переходом, інша, що випала в мене з рук, на підлогу, — закарбувалась надовго і, вочевидь, неабияк вплинула на мою ненависть до людей у цілому.
Коли ми під’їжджали до місця, де Василь підібрав мене, він перейшов від анекдотів до народних пісень, і тепер ми неслися розбитою квітневою трасою, і з наших вікон долинали окремі найбільш вдалі пасажі про калину, чуприну, голубок, сивий Дніпро та всяке таке.
Василь пригальмував рівно на тому місці, де кілька годин тому ми з ним познайомились, і запропонував мені вийти. Я, натомість, запропонував йому заїхати в гості щось випити. Він явно був не проти, і ми поторохтіли багнистою дорогою до мене, повз розбиті паркани і порожні закинуті будинки із вибитими вікнами. Тепер я зрозумів, що на моїй вулиці живу тільки я, всі інші помешкання виглядали геть занедбаними. Не дивно, що я від часу поселення нікого тут не бачив — в цьому районі ніхто не живе і ніхто не ходить. Цікаво лише, звідки взялися тоді всі ці вилупки на зупинці?
Ми підкотилися до моїх воріт, Василь допоміг мені затягти скло всередину будинку, у велику майже порожню кімнату на другому поверсі, а потім ми спустилися вниз, на кухню, Василь дістав пляшку коньяку і сир, я дістав закрутки і ще щось на стіл поставив, не пам’ятаю вже що. Коротко кажучи, ми кидали в себе коньяк келишок за келишком, Василь дуже захмелів, ліз обійматися, хвалив мій будинок, його розміри і те, що він такий старий і загадковий. «Тут мають бути привиди!» — із дитячим захопленням кричав він. В певний момент я на десять хвилин вийшов з кухні, а коли повернувся, то мій гість допивав коньяк прямо з горлечка. Він злякався, коли побачив мене, мабуть, боявся, що я почну сваритись за те, що він усе випив, але я лише посміхнувся, дістав ще одну пляшку, вже відкорковану, і поставив перед ним. Василь дивився то на неї, то на мене мутними очима.
«Ото відразу видно доброго хазяїна», — нарешті вичавив він із себе, взяв пляшку в руку і добряче приклався до неї, відпивши кілька великих ковтків. Після чого акуратно поставив коньяк на тарілочку із сиром і похилив голову на стіл.
Я обійшов довкола нього разів зо п’ять, пересвідчився, що він у глибокому алкогольному ступорі, і дістав шприц,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Акваріум», після закриття браузера.