Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

— Значить, бабуся дурна!

— Кароліно, так не годиться! У нашому домі ніхто нічого не тямить у хамелеонах! Уяви собі тільки, ми що-небудь зробимо не так, і Містер Бін захворіє і помре!

— Ні, не помре! Я знаю, як за ним доглядати! Будь ласка, мамо! Дозволь мені його взяти! Якщо я не візьму цього хамелеона, його знову забере Тесс, а вона завжди хвалиться, що є улюбленицею Містера Біна!

— Каролінко, ні!

Чверть години по тому вони й далі сперечалися — навіть коли мама зайшла у ванну й зачинила за собою двері, Кароліна стала перед дверима і правила своєї:

— Леді Аріста навіть не помітить! Ми могли б занести в будинок увесь тераріум, хай-но лишень кудись піде! Все одно вона не буває в моїй кімнаті!

— Можна людині принаймні в туалеті посидіти спокійно? — крикнула мама.

— Ні, — заявила Кароліна. Вона уміла чіплятися, як реп'ях до кожуха! І вгамувалася тільки тоді, коли мама пообіцяла їй особисто поклопотатися за Містера Біна перед леді Арістою.

Поки мама й Кароліна сперечалися, я витягала жуйку з волосся мого брата Ніка.

Ми сиділи в кімнаті для шиття. До братової голови прилипло з півфунта жуйки, але він не міг пригадати, як вона туди потрапила.

— Але ж ти мав би це помітити! — сказала я. — На жаль, кілька пасом мені доведеться відрізати.

— Байдуже, — відказав Нік. — Можеш відрізати одразу всі. Леді Аріста каже, що я схожий на дівчинку.

— Для леді Арісти всі, у кого волосся довше за сірникову голівку, скидатимуться на дівчинку. Шкода стригти так коротко твої прекрасні кучері.

— Вони відростуть знову. Та стрижи вже, ну ж бо!..

— Манікюрними ножицями не можу. Тобі треба в перукарню.

— Ти зможеш, — довірливо сказав Нік. Він, вочевидь, забув, як я одного разу вже постригла його манікюрними ножицями, після чого він перетворився на якесь щойно вилуплене шуліченя. Мені тоді було сім років, а йому чотири. Його кучері були потрібні на перуку. Перука в мене, щоправда, не вийшла, зате я заробила один день домашнього арешту.

— Тільки спробуй! — сказала мама. Вона увійшла до кімнати і про всяк випадок забрала ножиці з моїх рук. — Якщо вже стригтися, то в перукаря. Завтра. Зараз час спускатися на вечерю.

Нік застогнав.

— Без паніки! Сьогодні леді Арісти немає. — Я посміхнулася йому. — Ніхто до тебе не чіплятиметься через жуйки. Або через плями на светрі.

— Які ще плями? — Нік оглянув себе. — От гидота, це, напевно, гранатовий сік. Я й не помітив.

Бідолашний братик, увесь вдався в мене.

— Я ж кажу, ніхто не лаятиметься.

— Але сьогодні ж не середа! — здивувався Нік.

— А проте вони поїхали.

— Круто!

Коли вдома бували леді Аріста, Шарлотта й тітка Ґленда, вечері зазвичай проходили досить напружено. Леді Аріста критикувала неналежні манери Ніка й Кароліни (а часом і тітоньки Медді), тітка Ґленда весь час цікавилася моїми оцінками, щоб потім порівняти їх з оцінками Шарлотта, а Шарлотта всміхалася, наче Мона Ліза, відповідаючи на всі питання незмінною фразою: «Вас це не обходить».

Ми б залюбки ухилялися від цих щоденних вечірніх зібрань, але бабуся наполягала на тому, щоб збиралися всі. Дозволялося не приходити тільки тому, у кого була якась інфекція.

Їжу готувала місіс Бромптон, яка приходила до нас увесь тиждень з понеділка до п'ятниці і на додачу ще й прала. (У вихідні готували по черзі тітка Ґленда і мама. Нас із Ніком жахливо засмучувало, що ми не могли замовити піцу чи їжу в китайців.)

У середу, коли леді Аріста, тітка Ґленда і Шарлотта вирушали на уроки містерій, вечері проходили більш невимушено. І ми були в захваті, що сьогодні, хоч був лише понеділок, атмосфера за вечерею буде як у середу.

Не те щоб ми за столом голосно сьорбали, плямкали або гикали, але ми могли перебивати одне одного в розмові, ставити лікті на стіл або порушувати теми, які леді Аріста вважала непідхожими.

Наприклад, тему хамелеонів.

— Тітко Медді, тобі подобаються хамелеони? Тобі б не хотілося завести одного? Якогось такого ручного?

— Е-е-е… теє… атож, коли ти запитала, я раптом подумала, що мені завжди хотілося мати хамелеона, — відказала тітонька Медді, щедро накладаючи собі на тарілку картоплі з розмарином. — Неодмінно.

Кароліна розцвіла.

— Можливо, твоє бажання невдовзі здійсниться.

— Від леді Арісти і Ґленди щось чути? — спитала мама.

— Твоя мати дзвонила після обіду й попередила, щоб ми її не чекали на вечерю, — відповіла тітонька Медді. — Я від усіх нас висловила величезне співчуття — сподіваюся, ніхто не проти.

— Звичайно! — захихикав Нік.

— А Шарлотта? Вона вже… — запитала мама.

— Поки ні. — Тітонька Медді здвигнула плечима. — Але вони очікують цього з хвилини на хвилину. У бідолашної дівчинки весь час крутиться голова, а зараз ще й мігрень почалася.

— Її й справді шкода, — зауважила мама. Вона відклала виделку й відсутнім поглядом втупилася на стіну з дерев'яною обшивкою: здавалося, хтось переплутав її з підлогою і виклав паркетом.

— А що, коли Шарлотта взагалі не перескочить у часі? — спитала я.

— «Рано чи пізно це станеться!» — сказав Нік урочистим бабусиним голосом.

Усі засміялися — крім мами й мене.

— Ну, а якщо ні? Якщо вони помилились і в Шарлотта цього гена взагалі немає? — запитала я.

Цього разу Нік передражнив тітку Ґленду.

— «Ще змалку, глянувши на Шарлотту, розумів: вона народжена для високих цілей. Її не можна порівнювати з вами, звичайними дітьми».

Знову всі розсміялися. Крім мами.

— Чому ти питаєш, Ґвендолін?

— Просто так… — Я вагалася.

— Я ж тобі пояснила, що про помилку не може бути й мови, — сказала тітонька Медді.

— Так, бо Ісаак Ньютон геній і не може помилитися, знаю, — відказала я. — А навіщо Ньютон узагалі вираховував Шарлоттин день народження?

— Тітко Медді! — блимнула на неї очима мама.

Та прицмокнула.

— Вона замучила мене питаннями, що мені було робити? Вона точнісінько як ти в дитинстві, Ґрейс. Крім того, вона обіцяла нікому не розповідати про нашу розмову.

— Тільки бабусі — ані слова, — уточнила я. — Можливо, Ісаак Ньютон і хронограф винайшов?

— Дзуськи, — сказала тітонька Медді. — Я більше нічого тобі не скажу.

— Що ще за хронограф? — запитав Нік.

— Це машина часу, за допомогою якої Шарлотту відправлятимуть у минуле, — пояснила я. — І Шарлоттина кров буде, так би мовити, пальним для цієї машини.

— Відпад! — захопився Нік, а Кароліна заверещала:

— Ой-йой-йой, кров!

— А в майбутнє на цьому хронографі потрапити можна? — поцікавився Нік.

Мама застогнала.

— Подивися, що ти наробила, тітко Медді!

— Це ж твої діти, Ґрейс, — посміхаючись, відповіла тітонька Медді. — Отож цілком нормально,