Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Чоловік стиха засміявся. Навіть Полліанні видався дивним цей сміх, хоча вона не могла знати (на відміну від самого чолов’яги), що усмішка вже багато місяців не торкалась його вуст.

— То ти хочеш, щоб ми з тобою про щось побалакали? — сумно перепитав чоловік. — Що ж, у такому разі, побалакаймо. Хоча я думаю, що така славна маленька леді могла б знайти собі чимало приємніших співрозмовників, ніж отакий старий волоцюга, як я.

— А мені подобаються старі воло… — поспішила заперечити Полліанна, — я хочу сказати, старші люди. Бо хто такий волоцюга, — я не знаю, тому не можу сказати, що вони мені подобаються. Втім, якщо ви волоцюга, то я думаю, волоцюги мені теж подобаються. У будь-якому разі, ви мені подобаєтесь, — закінчила вона, зручніше вмощуючись на лавочці, що надало її словам більшої переконливості.

— Гм! Дуже приємно, — іронічно посміхнувся чолов’яга.

На його обличчі і в його тоні відчувався сумнів, проте він вирівняв спину і впевненіше влаштувався на лавочці.

— То про що поговоримо?

— Та це, власне… неістотно. «Неістотно» означає, що мені байдуже, правильно? — сяючи усмішкою, однаково почала розмову Полліанна. — Тьотя Поллі твердить, що хоч би з чого я почала розмову, неодмінно переведу її на розповідь про дам із «Жіночої бопомоги». Я думаю, це тому, що вони були моїми першими виховательками. Як ви гадаєте?.. Ми могли б іще обговорити прийом, що влаштували тутешні господарі. Тепер, коли я нарешті познайомилася з одним з гостей, цей прийом видається мені успішним!

— Прийом?!

— Атож. Прийом… Усі ці люди, яких сьогодні тут приймають. Усі ці гості… Одна пані сказала, що пускають усіх охочих… отож я й залишилась. Я ще досі не бачила господаря… Тобто, не бачила, хто приймає гостей.

Вуста чоловіка розтяглись у посмішці.

— Що ж, моя маленька чарівна леді, якоюсь мірою це справді прийом. Але господарем, що його влаштував, є місто Бостон. Це громадський парк, розумієте? Він відкритий для всіх.

— Це навіть ліпше, ніж я собі уявляла! Розумієте, я боялася, що ніколи більше сюди не потраплю, жодного іншого дня. А тепер я навіть задоволена з того, що не знала про це раніше. Адже тепер мені удвічі приємніше. Усе приємне завжди вдвічі приємніше, коли ми боїмося, що воно триватиме недовго. Правильно кажу?

— Можливо… якщо справді йдеться про щось приємне, — неохоче і дещо похмуро погодився чоловік.

— От і я так гадаю, — кивнула Полліанна, не зауваживши тон співрозмовника. — Хіба не розкішний цей парк? Цікаво, чи знає про це місіс Керю… Тобто, чи знає вона, що парк відкритий для всіх? Я думаю, кожен хотів би приходити сюди щодня і просто отак сидіти і дивитись.

Обличчя чоловіка враз посуворішало.

— Залишились іще на світі люди, що мають свою роботу… Мають якісь справи, поза тим, щоб отак приходити сюди, сидіти і дивитись. Однак, мені не пощастило потрапити до їхнього числа.

— Он як? То ви можете з цього радіти! — відгукнулась Полліанна, поглядом проводжаючи човник, що пропливав неподалік.

Чоловік уже підбирав слова для сердитої відповіді, однак Полліанна випередила його:

— От би мені так! Натомість, мушу ходити в школу. Щоправда, школа мені теж подобається, але є чимало інших справ, набагато цікавіших за навчання… А попри те, я рада, що можу ходити в школу, надто коли пригадаю, як тієї зими всі думали, що я вже ніколи більше не зможу. Розумієте, я на певний час залишилася без ніг. Я маю на увазі, що вони у мене не рухались. Чомусь саме тоді, коли ми щось втрачаємо, ми усвідомлюємо, наскільки воно нам необхідне. Так само з очима. Ви ніколи не замислювались, наскільки нам потрібні очі? Я ніколи не замислювалась, аж доки не приїхала на лікування в санаторій. Там була одна пані, що за рік до того втратила зір. Я хотіла, щоб вона теж приєдналась до гри — тобто, щоб стала шукати, з чого можна радіти. Та вона відповіла, що не може, а якщо я хочу зрозуміти, чому, то можу спробувати на годинку зав’язати собі очі хусткою. Я зав’язала. Це було жахливо! А ви коли-небудь робили такий експеримент?

— Гм-м… не траплялося… — водночас роздратовано і збентежено відказав чоловік.

— Неодмінно спробуйте. Це жахливо! Нічого неможливо робити — нічого такого, що хочеться зробити! Але я витримала цілу годину. І від того часу мені так радісно… іноді, коли я бачу щось надзвичайно гарне, як оцей парк, мені особливо радісно. Я так зраділа, коли його побачила, що мало не заплакала від того, що здатна його бачити. Ви розумієте?… Втім, вона таки приєдналась до гри, ота сліпа пані. Мені сказала про це міс Ветербі.

— Приєдналася до гри?

— Так, у «знай, радій». Я вам ще не розповідала? Річ у тім, що завжди можна знайти таке, з чого радіти. Отож вона знайшла у своєму становищі сліпої щось таке… розумієте? Її чоловік — він один з тих, хто пише закони. Вона попросила його вигадати закон, що допомагав би сліпим. Зокрема, маленьким дітям. Та жінка навіть сама пішла до людей, які пишуть закони, і розповіла їм, як воно, бути сліпим. Уявіть собі, вони його написали, той закон! Кажуть, вона заради створення цього закону зробила більше, ніж хто. Навіть більше, ніж її чоловік. Якби не вона — можливо, взагалі не було б такого закону! І ось тепер вона каже, що навіть рада, що втратила зір, бо завдяки цьому вона мала нагоду допомогти багатьом людям, зокрема маленьким дітям. Вони тепер не виростуть безпорадними сліпими, такими, як вона сама. Ось так, бачите, вона приєдналась до гри… Але боюсь, ви ще не до кінця зрозуміли суть цієї гри. Зараз я вам розповім. Починалось усе так…

І Полліанна почала розповідати про пару дитячих милиць, які вона колись отримала у подарунок замість ляльки.

Коли вона скінчила розповідь, запала мовчанка. Тоді раптом чоловік звівся на ноги.

— Ой, ви вже йдете? — розчаровано вигукнула дівчинка.

— Так, іду… — якось дивно усміхнувся він.

— Але ж ви повернетесь?

Він заперечно похитав головою і знову всміхнувся.

— Сподіваюсь, ні. Навіть упевнений, що ні. Сьогодні я зробив велике відкриття. До цього я вважав, що все вже втратив у своєму житті. Гадав, що мені не лишилося місця у цьому світі після всього, що я зазнав. Але щойно я усвідомив, що маю очі,