Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

– Так.

– Може, має на думці не вмішувати когось?

Пуаро вкрай енергійно похитав головою.

– Ні-ні. У цьому сенсі в мене склалося враження, наче вона була з нами цілковито відвертою. Не маю сумніву, що про замахи на своє життя дівчина розповіла нам усе, що знає. Але є ще дещо – те, що, на її думку, взагалі ніяк не пов’язане з ними. І я хотів би довідатися, що ж це за «дещо» таке. Бо я – з усією скромністю хай буде сказано – незрівнянно розумніший, ніж une petite comme ça[40]. Я, Еркюль Пуаро, можу вгледіти зв’язок там, де вона не бачить анінайменшого. І це, чого доброго, дасть мені необхідний ключ. Бо я вам, Гастінґсе, заявляю щиро й смиренно, що наразі, як мовиться у вашої нації моряків, «не бачу землі». І доки не вловлю за всім цим проблиску хоч якоїсь причинності, доти і блукатиму в темряві. За цією справою неминуче щось криється – певний фактор, який я не можу вхопити. Що це? Je me demande ça sans cesse. Qu’est-ce que c’est?[41]

– З’ясуєте… – заспокійливо сказав я.

– От тільки чи не запізно? – похмуро промовив він.

Розділ п’ятий

Містер і місіс Крофт

Того вечора в готелі влаштували танці. Нік Баклі вечеряла там із друзями і весело помахала нам на знак привітання.

Убрана вона була в яскраво-червону вечірню сукню вільного крою, шифоновий поділ якої підмітав підлогу, а над вирізом здіймалися білі плечі та шия, увінчані невеликою темноволосою зухвало скинутою голівкою.

– Заворожливе чортеня, – кинув я.

– І який контраст із подругою, еге ж?

Фредеріка Райс була в білому. Вона танцювала із млосною, апатичною грацією, яка різнилася зі жвавістю Нік, наче небо й земля.

– Вона дуже вродлива, – зненацька зауважив Пуаро.

– Хто? Наша Нік?

– Ні, інша. От тільки «погана» вона чи «хороша»? А може просто нещасна? Складно сказати. Ця жінка – загадка. Хоча зрештою, напевне, пуста як людина. Але запевняю вас, друже мій, вона – allumeuse[42].

– Що ви хочете цим сказати? – зацікавлено спитав я.

Пуаро, усміхаючись, похитав головою.

– Ви рано чи пізно відчуєте це на собі. Пом’янете моє слово.

І невдовзі, на мій подив, він підвівся. Нік танцювала із Джорджем Челленджером. А Фредеріка й Лазарус щойно зробили перерву й присіли за столик. Відтак кавалер устав і відлучився, лишивши місіс Райс на самоті. Пуаро подався прямо до неї. А я рушив слідом за ним.

Мій друг діяв навпростець, без еківоків.

– Дозволите? – Його рука лягла на спинку стільця, а вже за мить він спритно опустився на нього. – Мені хотілося б побесідувати з вами, доки ваша подруга зайнята танцями.

– Слухаю вас… – Голос жінки прозвучав сухо й байдуже.

– Мадам, не знаю, чи вона розповідала вам, але якщо ні, то це зроблю я: сьогодні на її життя було скоєно замах.

Великі сірі очі місіс Райс поповзли на лоба від жаху й подиву, а розширені зіниці – чорні кружальця – навіть побільшали.

– Про що ви?

– У мадемуазель Баклі стріляли в саду цього готелю.

Жінка раптом посміхнулася – поблажливо, жалісливо, недовірливо.

– Це Нік вам таке сказала?

– Ні, мадам, мені випало бачити це на власні очі. А осьде і куля.

Він простяг її співрозмовниці, і та трішки сахнулася.

– Але тоді… тоді виходить…

– Що це не витвір бурхливої уяви мадемуазель, як ви розумієте. За це я ручуся. Є навіть іще дещо: за кілька останніх днів сталася низка вкрай дивних випадків. Ви, певно, чули, а втім, мабуть, ні: ви ж бо приїхали сюди тільки вчора, авжеж?

– Вчора… так.

– А доти, як я зрозумів, гостювали у друзів, у Тевістоку.

– Все правильно.

– Мені було б цікаво, мадам, почути прізвища тих, у кого ви там зупинялися.

– І з якої такої причини я повинна вам звітуватися? – холодно поцікавилася жінка.

Пуаро вмить перетворився на живе втілення невинного здивування.

– Тисяча вибачень, мадам. Моя поведінка була вкрай maladroite[43]. Я просто й сам маю друзів у Тевістоку, от і подумав, що ви, мабуть, зустрічали їх там… Б’юкенен їхнє прізвище…

Місіс Райс похитала головою.

– Ні, таких не пригадую. Не думаю, що ми могли зустрічатися. – Тепер її тон став навіть сердечним. – Давайте не будемо про якихось зануд. Розкажіть мені краще про Нік. Хто в неї стріляв? І чому?

– Хто – не знаю. Поки що… – сказав на це мій друг. – Але я неодмінно довідаюся. О так, докопаюся, будьте певні. Я ж бо, знаєте, детектив. Мене звуть Еркюль Пуаро.

– Уславлене ім’я.

– Мадам аж надто люб’язна.

Аж тут вона повільно протягнула:

– Чого вам від мене треба?

І цим, гадаю, здивувала нас обох. На таке запитання ми не чекали.

– Я хочу попросити вас, мадам, наглянути за подругою.

– Гаразд.

– Це все.

Мій друг підвівся, коротко кивнув, і ми повернулися за власний столик.

– Пуаро, – сказав я, – чи не надто прямолінійно ви дієте?

– Mon ami, а що мені залишається? Трохи, напевне, грубувато, зате ефективно. Я не можу ризикувати. А так принаймні чітко з’ясувалося одне.

– І що ж?

– У Тевістоку місіс Райс не було. І де ж вона пропадала? А, ну й нехай, дізнаюся! Від Еркюля Пуаро нічого не приховаєш! Дивіться, повернувся красунчик Лазарус. Тепер вона розповідає все йому. Так, кинув погляд у наш бік. А він розумний, цей субчик! Зауважте, яка форма голови. Ех, хотів би я знати…

– Що? – спитав я, коли детектив замовк.

– Те, що знатиму в понеділок, – додав він неясності.

Я лише мовчки поглянув на Пуаро. А той зітхнув.

– Куди поділася ваша допитливість, друже? У старі добрі часи…

– Бувають такі задоволення, – холодно відрізав я, – якими вас краще не тішити.

– Тобто…?

– Як-от залишати мої запитання без відповіді.

– Ah, ce malin[44].

– Ще б пак.

– Ну-ну, сильний мовчун, улюбленець романістів едвардіанської ери, – пробурмотів Пуаро.

І його очі зблиснули колишнім вогником.

Незабаром із нашим столиком порівнялася Нік. Залишивши партнера, вона підлетіла до нас, наче яскраво оперена пташка.

– Танцюю на краю погибелі, – безтурботно кинула дівчина.

– Що, мадемуазель, нове відчуття?

– Так, досить приємне.

І, махнувши рукою, знову пішла до танцю.

– Краще б вона цього не казала, – повільно промовив я. – «Танцюю на краю погибелі» – не до душі мені такі слова.

– Сам знаю. Бо вони недалекі від істини. Ця крихітка – справжня