Читати книгу - "ХІллер 2, Arachne "

Вона почала з покинутої будівлі. Стіни будівлі були потрісканими і зарослими графіті, через розбиті вікна всередину пробивалися тьмяні промені вечірнього сонця. Місце було похмурим і порожнім. Ліліан обережно пробралася всередину, кожен її рух супроводжувався легким хрускотом битого скла під ногами. Вона оглядала навколишній простір, сподіваючись знайти хоч якийсь слід.

Нічого. Тільки запустіння та морок. У її голові все голосніше звучали слова Хенкса - Ти граєш з вогнем. Вона розуміла, що зараз ризикує, як ніколи раніше. Але щось глибоко всередині — саме почуття, що її завжди вело шляхом до правди — підказувало їй, що вона повинна йти далі.

Наступною була точка — занедбане депо, місце, де раніше сходилися всі залізничні колії міста. Тут було навіть похмуро, ніж на складі. Сталеві балки іржавіли, вагони, що розвалилися, стояли як німі привиди минулого, що розповідали свої історії лише тим, хто хотів слухати.

Вона зупинилася біля одного з вагонів, оглядаючи його поверхню. Фарба облізла, іржа, як виразка, з'їдала метал. Тут було тихо, надто тихо. Вона відчинила двері одного з вагонів, сподіваючись побачити щось — можливо, якесь повідомлення, слід, але... нічого. Порожнеча, яка казала їй, що й Хіллера тут нема.

Нарешті вона дісталася невеликого кафе у діловому районі. Тут вона почувала себе трохи краще — місце було живе, в ньому все ще кипіло життя, хоч і на своїй темній стороні міста. Кафе "Чорний Лис" служило зустрічним пунктом для тих, хто шукав інформації або бажав укласти угоду. Тут Ліліан бачила знайомі обличчя, ті, що мешкали в глибинах тіньового світу Вальхейма.

Увійшовши всередину, вона пройшла повз барну стійку, її очі повільно обмацували приміщення, вишукуючи в натовпі знайомий силует. Серце її прискорило ритм, коли вона помітила людину, одягнену в чорний капюшон, що сидить у кутку. Він здавався схожим на Хіллера — та сама фігура, той самий холодний і відчужений образ. Але коли вона наблизилася, її серце завмерло на мить - незнайомець підвів погляд, і Ліліан зрозуміла, що це зовсім не Хіллер. Помилка.

Бармен, чоловік середнього віку з гострим поглядом, перехопив її увагу, коли вона прямувала до виходу.

— Шукаєш когось? — спитав він тихо, нахиляючись ближче, щоб ніхто більше не почув.

Лілі зупинилася і пильно подивилася на нього, її погляд був холодним та серйозним.

— Може, — відповіла вона. — Той, кого я шукаю, звичайно, не затримується надовго.

Чоловік, мабуть, зрозумів, про кого йшлося. Він насупився і тихо відповів:

- Тут його давно не бачили. Але якщо хочеш залишити повідомлення...

Лілі вагалася лише секунду, потім взяла аркуш паперу та ручку, які він їй простягнув. Вона присіла на високий стілець біля стійки і швидко почала писати.

"Хіллер, ти потрібен мені. Не тільки через "Чорні Нитки". Знаю, що це звучить дивно, але я вірю, що ми можемо зупинити їх разом. Я не відступлюся. Зустрітися зі мною, якщо вважаєш, що є хоч найменший" шанс."

Вона поклала записку до конверта, який їй також надав бармен, і акуратно написала на ньому ініціали Хіллера. Потім, трохи сповільнивши, вона додала в кінці: "Будь обережний".

Бармен кивнув головою і забрав записку. Його очі зустрілися з її очима, і в них читалося розуміння — він теж знав, наскільки ризикованим був цей крок.

- Я зроблю так, щоб він отримав її, якщо з'явиться, - тихо сказав він, прибираючи конверт під стійку.

Лілі кивнула, вдячно посміхнувшись.

— Дякую, — відповіла вона, відчуваючи, як якийсь тягар все ж таки спадає з її плечей. Вона зробила все, що могла на цьому етапі.

Залишивши кафе, вона вийшла на вулицю, де ніч уже почала поглинати місто. Неонові вогні знову розмилися в мряку дощу, роблячи світ навколо примарним, майже ілюзорним. Ліліан вдихала прохолодне повітря, усвідомлюючи, що тепер все залежить від Хіллера. Вона дала йому сигнал, і тепер залишалося тільки чекати, сподіваючись, що він зважиться на цей крок — вийти зі своєї тіні і дозволити їм працювати разом.

Ніч стала для неї ще довшою, адже тепер кожен звук, кожен крок на вулиці міг стати його кроком.

За кілька днів після залишеної записки Ліліан нарешті зустрілася з Хіллером. Це сталося в занедбаному ангарі, який служив тимчасовим притулком для тих, хто вважав за краще не залишати слідів у звичайних місцях. Промозглий вітер свистів у щілинах старих залізних воріт, а тьмяне світло пробивалося через рідкісні вікна, підкреслюючи атмосферу відчуженості.

Хіллер стояв у тіні, спостерігаючи, як Ліліан перетинає приміщення до нього. Його постать, що майже зливалася з мороком, здавалася невловимою та загадковою. Ліліан відчувала, як кожен її крок був наповнений потягом до невідомого.

Вона зупинилася за кілька кроків від нього, намагаючись зловити його погляд.

— Нам треба об'єднати сили, — сказала впевнено Лілі, хоча в її голосі звучало і приховане прохання.

Хіллер дивився на неї з нерухомим, пронизливим поглядом, немов вивчаючи її слова, її обличчя, її наміри.

- Ти розумієш, куди це тебе заведе? — спитав він, його голос був глибокий і тихий, майже пошепки. — Це не просто війна із угрупованням. Це спуск у світ, звідки немає повернення.

Ліліан сповільнилася, потім зітхнула і кивнула.

- Я розумію, - сказала вона. — Але якщо ми не зупинимо "Чорні Нитки" зараз, вони зруйнують не тільки це місто, а й усе, що мені дорого... що дорого тобі.

Хіллер на мить замовк, ніби розглядаючи запропонований нею варіант. Він явно не очікував від неї таких рішучих дій, особливо з огляду на її минулі переконання та почуття обов'язку перед законом. У його погляді промайнуло щось, що могло бути і сумнівом, і тривогою. Потім він нарешті повільно кивнув.

— Я подумаю, — сказав він, неохоче визнаючи, що є можливість, коли вони можуть працювати разом.

Але перш ніж вони встигли обговорити більше, доля знову змусила їх двох поринути у глибини темного світу Вальхейму. Війна з "Чорними Нитками" була нещадною і не давала жодної хвилини на перепочинок. Разом з Хіллером Ліліан почала поринати у світ тіньових угод, шантажу та таємниць, які приховували справжні монстри міста.