Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

За вашою квартирою і за Пецюрою встановимо нагляд. І він обов'язково чи то сам, чи то через інших осіб, приведе нас до резидента. Отже, вважайте, що одну корисну справу ви вже зробили.

Дружині вашій передамо, що відрядили вас далеко й надовго. Порадимо їй чекати на вас у Києві. До управління більше не дзвоніть. На цю квартиру не приходьте. Вдруге від Пецюри так легко не відкрутитесь. Згоду командування на від'їзд за кордон, пароль на зустріч із зв'язковими, докладне завдання одержите через тиждень на базарі через К., в якого купите продуктів на дорогу. Хай вам щастить!

Вісімнадцятого серпня сорокового року Микола Романович Клинченко під ім'ям Курта Вейделя, племінника німецького купця з Чернівців, разом з іншими репатріантами «повертався» спеціальним поїздом до фатерланду. Та доїхати туди йому не пощастило. За Перемишлем, поминувши міст через Сан, поїзд зупинився. До вагона зайшли німецькі прикордонники: офіцер і два солдати.

— Хайль Гітлер! — вигукнув офіцер.

Репатріантів наче пружиною підкинуло. Збіглися в проході. Копіюючи позу і жест офіцера, зарепетували.

— Зіг хайль!

Підвівся і Клинченко. Знітився в кутку, щоб не впадала у вічі його стриманість на цьому збіговиську.

Почалась перевірка документів. Офіцер уважно перечитав Миколині папери. Повернув, як усім, назад. Та коли перевірку вже закінчили, підійшов знову.

— Курт Вейдель, ви мені потрібні. Вийдете разом зі мною. Де ваші речі?

— Не розумію, в чому справа. Уповноважений по репатріації запевнрв мене, що всі формальності виконано…

— Тут вирішую я!

Обабіч Миколи вже стояли солдати. Один з них підштовхував його до виходу.

— Поспішайте, треба відправляти поїзд, — обірвав офіцер Клинченка, коли той почав знову вимагати пояснень.

І справді, тільки вийшли вони з вагона, як пронизливо засвистів паровоз, і поїзд, квапливо застукотівши колесами, побіг далі на захід.

«Дорогий дядечко щасливо відбув. Отже, моє затримання до наших з ним «сімейних» справ відношення не має. Які ж тоді до мене претензії?»

У нього було досить часу для роздумів над цим. На сусідній колії вже чекала мотодрезина. Прикордонники посадили на неї затриманого.

Із назв станцій, які час від часу миготіли за вікнами дрезини, Клинченко зрозумів, що везуть його не на захід, а на північ, паралельно лінії кордону.

— Куди? В чому звинувачують? — намагався він розпитати конвоїрів, але відповідь була одна:

— Приїдеш — дізнаєшся!

Сутеніло, коли його з мотодрезини пересадили в арештантський вагон. Поїзд пішов тепер на захід.

У ЛІГВІ АБВЕРУ

На світанку Клинченка вивели з вагона. Стежкою, що починалась одразу за пероном, він прийшов з конвоїрами в селище. Невеликі тутешні будиночки належали, мабуть, раніше польським залізничникам. Тепер до багатьох вели дроти польового телефону. Де-не-де попід стінами й тинами стояли військові машини.

Біля однієї оселі, оточеної яблунями, що аж гнулися від рясного врожаю, наказали спинитись. Офіцер зайшов у приміщення. Незабаром повернувся й покликав Миколу. Всередині передав його під розписку фельджандармові.

Новий конвоїр привів арештованого до кімнати, в якій сидів рудий, веснянкуватий обер-лейтенант.

Не пропонуючи стільця, рудий спитав:

— Як ваше ім'я?

Німецьку мову, якою звернувся до нього обер, Микола знав непогано. Та щоб хоч одним оком заглянути в карти противника, він сказав, що просить говорити з ним українською або російською.

І тоді сталося саме те, на що чекіст розраховував. Обер-лейтенант піднявся і в'їдливо кинув:

— Курт Вейдель не знає рідної мови?!

«Водевіль закінчено. Моє «переодягнення» в Курта Вейделя тут давно відоме. І чи не з'явиться зараз пан Пецюра? А коли з'явиться, то в якій ролі. Невже гестапо «переграло» нас і просто замануло мене сюди?»

Оцінивши становище, Клинченко вирішив говорити те, що знали й без нього.

— Я не німець. Справжнє моє ім'я — Микола Клинченко.

Затриманий розповів з усіма подробицями про своє давнє бажання перейти кордон і про те, як Пецюра допоміг йому через купця Вейделя здійснити свій намір.

Допит ішов через перекладача. Роль цю виконував фельджандарм, який зустрічав Миколу біля входу.

— Розкажіть більш докладно, що спонукало вас покинути свою країну?

— Я ж говорив: мої політичні переконання!

— Докладніше!

— Мені здається, цього досить і докладніше розповідати я не хотів би.

— Ха-ха-ха! — зареготав рудий. — Він не хотів би… Роз'ясни, Йогане, цьому більшовицькому недоноскові, хто тут наказує, а хто слухається.

Здоровенний, кремезний жандарм шарпонув Клинченка лівою рукою до себе, а правою так ударив в обличчя, що той упав. Сорочку йому заюшило кров'ю.

— Ну, як? З'явилося бажання задовольнити мою допитливість? — іронічно спитав обер.

— Коли вже доводиться, скажу як на сповіді. Це щира правда, що мої політичні переконання збігаються з вашими. Але є ще одна причина особистого характеру, про яку говорити не хотілося. Просто не прийнято говорити про це. А втім, я зовсім не вважаю це вадою…

— Що ви тут крутите, як кобила хвостом. Кажіть ясніше, бо на обличчі Йогана я вже бачу бажання знову навчити вас щирості…

— Спасибі за попередження! Люблю одвертість між друзями. Так от, на одних партійних зборах (я вже говорив вам про мою приналежність до партії комуністів) мене гостро критикували за кар'єризм. Але що, власне, поганого в тому, що я вимагав керівної роботи? Почуваю в собі досить сил і енергії. Міг би редагувати газету. Мною ж весь час затикають дірки. Що таке Чернівці, куди мене призначили кореспондентом і звідки я втік? Задвірки Європи! Мене вабить Берлін, Париж, Лондон. Знаю: з вами я потраплю туди, — запально кидав Клинченко, помічаючи, що його слова падають на благодатний грунт.

Обер-лейтенант замислився. Потім шепнув щось жандармові. Той здивувався: «Вже?». Та відразу ж вийшов. А ще за якусь хвильку почувся знайомий голос Пецюри:

— Широко замахуєшся, друже, кажуть, до Парижа збираєшся! Не забудь мене з собою прихопити, хоча б у подяку за те, що я рекомендував тебе тут,