Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

це як вияв диктатури авторитарного духівництва. Інші твердили, що це «компетентні лінощі […] смертельно низька буржуазна нездарність майже в усіх сферах мистецтва та ремесла»[58]. Згідно з таким мисленням, вони ані розвивалися, ані пристосовувалися через авторитарний режим і бюрократичну тяганину. Такі теорії, де мірилом усього була тогочасна Європа, зараз пішли в забуття. Неймовірну стандартизацію в архітектурі й «плануванні міст» варто тлумачити не через призму бюрократії чи авторитарного духівництва, а як адекватну адаптацію до відносно однакової водойми навколо й до відносин суспільство — вода, що склалися там із плином часу.

Однак коли прогулюватися двома відомими містами, пов’язаними з Індською цивілізацією, — Хараппою й Мохенджо-­Даро, — найбільше вражає те, чого тут немає: тут не знайдеш величних монументів на честь правителів, ані храмів для теократичних лідерів, ані помпезної демонстрації військової могутності. Деякі вчені стверджували, що, попри брак знахідок, гомогенність у побудові міст — це вислід сильної держави, яка це все координувала. Якщо ніхто не мав би центральної влади чи високого авторитету, то міста були б різноманітніші. Цю теорію не можна відкинути, хоч археологи не знайшли жодних слідів такої влади. На мою думку, реальніша інша гіпотеза.

Брак таких споруд свідчить про цивілізацію, у якої, імовірно, не було панівного центру сили, на відміну від тотальної влади фараона в Єгипті й міцних позицій духівництва та царя в Шумері. Через особливу екологію річок і даремність спроб контролювати річки чи ділити воду між містами чи громадами, потреба в центральній владі почасти зникла і, за бажання, її було б складно встановити. Схоже, тут не було ані потреби, ані підстави для залякування народу диктатором-фараоном, авторитарним царем чи духівництвом. Щоправда, мусила б бути якась форма організації чи ієрархії влади, щоб будувати такі великі міста, розвинути писемність і перевозити товари на такі великі відстані. Однак тут бракувало визначеної сфери, у якій правителі могли б створити достатню й міцну релігійну чи політичну легітимність.

  Колесо, купальні та каналізація

Індська цивілізація залишила по собі скульптури, кераміку та прикраси з теракоти, металу й каміння. Хараппської кераміки було так багато, що її згодом описували як «ефективне масове виробництво»[59]. Імовірно, саме тут уперше почали вирощувати бавовну, і індуси конкурували з шумерами за першість у розвитку стандартизованої системи ваг та одиниць вимірювання. Вони мали свійських тварин, а також винайшли колесо, копіюючи предмети, що скочувалися зі схилів, і могли ставити їх на вози, запряжені тваринами. Через географічну протяжність Індської цивілізації й рівнинну топографію в її центральній частині ця місцина в суху пору року була неначе призначена для колеса[60]. Тривалий час панувала думка, що індуси запозичили колесо в шумерів, але тепер цю теорію відкидають.

Ця цивілізація також розвинула виняткову культуру купалень і чистоти. Будь-хто, хто приїздить у Мохенджо-Даро, може й досі — за 4000 років від заснування міста — на власні очі побачити купальні, завширшки одинадцять метрів і завдовжки сім метрів, з кам’яними сходами вниз. Ніхто не знає достеменно, чи ці купальні використовували з ритуальних міркувань, чи містянам просто подобалося купатися, щоб трохи освіжитися від спеки. Коли я опинився там, температура в тіні сягала 54 градусів Цельсію — одяг прилипнув до тіла — і було так спекотно й волого, що моя камера зламалася. У цьому давньому місті, у якому жили приблизно 30 000 осіб, у багатьох будинках була ванна. Ставлення індусів до води можна вважати за субконтинентального попередника однієї риси індуїзму — усеохопного й різнобічного релігійного шанування святих річок і священних водойм. У тривалій історичній перспективі найпоказовіше, мабуть, те, що в Мохенджо-Даро виявили перші відомі в історії громадські вбиральні та систему міської каналізації. Ці цегляні каналізаційні шляхи повсюдно пронизували місто. Прогулянка вздовж таких каналів, викопаних тисячі років тому, дає змогу зблизька поглянути на справді важливий внесок у розвиток людства.

  Річки, що зникли?

Проіснувавши приблизно 2000 років, ця цивілізація зникла з історії. Усі історики погоджуються, що багато важливих міст, як-от Хараппа й Мохенджо-Даро, втратили значення або їх просто покинули[61]. Цивілізації, яка використовувала колесо, уперше вирощувала бавовну, мала міста з ваннами в будинках і відрізнялася від інших давніх цивілізацій егалітарною структурою, більше не існує. Дехто вважає, що загарбники з півночі, а надто з регіону Кавказу, витіснили або вбили тих, хто жив у ключових районах Індської цивілізації. Інші твердять, що цивілізація зникла через внутрішні причини. Однак теорія, яка набрала найбільше прибічників останніми роками, пояснює, що поєднання ефекту кліматичних змін і ненадійних річок підважило позицію міст та продуктивність зрошувального землеробства.

Можна сказати напевне, що у тривалій історичній перспективі Індійський субконтинент цілком доречно описувати як «континент із полишеними містами». Такий вислів описує процес, за якого раніше живі й бурхливі міста з плином часу перетворюються на незначні тіні власного минулого. Пояснити такі події може особливе явище, що формувало цей регіон упродовж тисячоліть, навіть після зникнення Індської цивілізації. Річки Ганг, Джамна, Брахмапутра й Інд — які створили передумови родючого землеробства на рівнинах, що самі й сформували, — приносили з Гімалаїв чимало намулу, а рівень води в них постійно змінювався через танення льодовиків і мусони. Тож річки часто змінювали русло й течії, нерідко радикально. Звиваючись, вони полишили міста та селища, які будували на колишніх берегах і які розвивалися саме через близькість до води. Коли йдеться про річкову систему Інду, наприклад, то можемо впевнено сказати, що кожнісінька його притока змінювала річище багато разів упродовж історії, навіть сам Інд. Ті міста, що стояли побіч цих річок, часто ставали безвладними свідками того, як «їхні» річки полишали їх. Звідси «полишені міста».

Головні релігійні міфи про «Зниклу річку» ілюструють значення цього явища. Ріґведи — одні з найстаріших відомих індійських текстів, які, ймовірно, записали у відомому нам вигляді в останньому тисячолітті до н. е. і які суттєво заклали підвалити індуїзму. Цілих 45 гімнів Ріґвед звеличують річку Сарасваті. Тут цю річку називають матір’ю всіх річок і найбільшою з-поміж найбільших. Її навіть називали «натхненницею гімнів»: таке може вказувати на те, що згадані тексти писали на її берегах[62]. Але відтак річка зникла — її немає. Упродовж кількох тисячоліть ріґведські розповіді про цю річку вважали за вигадані міфи з незрозумілим походженням. Після того як учені знайшли сліди доісторичної річки, що лежить на три метри глибше під дном річки Гхаггар, сьогодні тривають дискусії, чи це не історична Сарасваті[63]. Нам відомо, що Гхаггар початково була притокою Інду, тоді вона витікала із засніжених Гімалаїв, а тепер це річка, що збирає воду мусонів і тече, зникаючи, у пустелю Тар[64]. Вона стала тінню доісторичної себе, а Сарасваті, що також зникла з природи, стоїть у центрі релігії.

Коли в Індії десятки мільйонів прочан що дванадцятого року йдуть на Кумбха-Мела до міста Праяґ, раніше відомого як Аллах­абад, вони утворюють найбільше на планеті зібрання людей в одному місці. У 2001 році тут зібралося 60 мільйонів прочан, щоб прийняти святу ванну у воді, яка змиває всі гріхи, адже тут сходяться три найсвятіші річки — Ганг, Джамна й Сарасваті. Однак Сарасваті тече не насправді, а сходить