Читати книгу - "Падіння Інгларіанії, Леонід Спіранд"

– Занурили себе в сон? – Продовжив Сол.

– Саме так. На жаль, разом з тим я звільнив і думки з підсвідомості... Жах і смуток від минулого мого народу стали роз'їдати мій світ як кислота. Мало того, що це почуття знищило все, що я створив, так ще й мало не згубило вас. Прошу мене пробачити. Я бачив ці події через інгларіанців, але не міг допомогти. На жаль, я опинився у своїх видіннях настільки глибоко, що навіть не мав змоги прокинутися і все закінчити. Принаймні, поки ви мене не розбудили.

Інгларіан підвівся з місця, обтрусився і підійшов прямо до краю скелі. Сол ступив за ним і зрозумів, що за туманом можна було розгледіти чорний ґрунт внизу. Хоча ні, не ґрунт. Це був слиз, мерзенний і липкий, немов хвилі того монстра. Він вкривав землю і колись величні будівлі, які тепер стали купами руїн. Каміння та шматки деревини повільно танули й розчинялися в мерзенній рідині, а поруч із кручею ще виднілися золотисті відблиски – все, що залишилося від піраміди. Над ними кружляв і метався пустельний вітер, ніби святкував перемогу.

– Знаєте, я маю подякувати вам, – Інгларіан нарешті порушив тишу.

В очах Сола з'явилося німе запитання.

– За те, що допомогли мені нарешті прийняти все, що сталося, – підсумував брюнет, – Інгларіанія була приречена. Нехай я створив її з благими намірами, але незабаром єдиним із них стала втеча. Тому я радий, що через стільки років зустрів когось іще... Хоч тепер ми обидва тут і помремо.

Остання фраза одразу вирвала Сола з меланхолійних роздумів. Інгларіан же пояснив, що без його країни тут нічого не залишилося. Ні їжі, ні води, ні здобичі, увесь світ буквально був купою піску і каміння без жодного проблиску природи.

– Може, ви зможете створити для нас їжі? Або полагодити мій костюм, якщо ви вмієте втілювати думки в реальність? – З надією запитав Сол.

Брюнет похитав головою.

– Я вже пробував щось створити, поки ви спали. Знаєте, сидіти серед каміння не так вже й приємно, особливо після моєї розкішної гробниці. Але, здається, останні події вичавили з мене всі творчі соки. Я не можу зовсім нічого втілити.

– Іронічно, – зітхнув Сол, – це тому у вас голова не світиться?

Інгларіан здивовано потер обличчя, а потім раптом засміявся. Сол від несподінки аж трохи здригнувся.

– Ні, на місці голови в мене ніколи не було сонця, як і в інших. Мій вид мав приблизно такий самий вигляд, як інгларіанці. Сказав же, що з уявою в мене слабенько. А зі світлом була радше метафора. Усе ж, ми були творчим народом.

Вони поговорили ще трохи, підсвідомо відтягуючи думку про те, що чекало на них далі. Хоч повернення додому знову вирвали просто в Сола з рук, він не бажав здаватися. Легкий шлях закрився, але ж залишився звичайний. Страж узяв кілька хвилин на подумати і незабаром прорік:

– Якщо частина вашої раси змогла перейти в інші світи через вортекси, значить, дістатись до них можна без небезпеки. Одним словом, потрібно просто їх відшукати і ми зможемо покинути К-764, тобто ваш світ, навіть без стабілізаторів.

– Якщо мені не зраджує пам'ять, вони всі розташовані далеко звідси, – сказав Інгларіан, – хоча, можливо, я зможу вказати напрямок. Головне не впасти від виснаження дорогою... Як ви розумієте, до голоду і спраги мій вид не пристосований.
 

– У мене ще залишилася пара пайків. Завдяки вашій фантазії, мені не довелося торкатися їх весь місяць. Якщо будемо розумно витрачати ресурси, то зможемо подорожувати ще тиждень. Не густо, але бувало й гірше.

Інгларіан мовчки розвернувся в бік руїн, що лежали за кручею. Потім опустив голову й подивився донизу, наче каміння, що лежало там серед слизу, чимось його вабило. Навколо шумів вітер, точно квапив. Брюнет постояв так з хвилину, зачарований виглядом смертельної низини, а Сол не наважувався порушити тишу. Нарешті, Інгларіан зробив крок назустріч агенту.

– Що ж, ходімо. Може, щось і вийде, – сказав він із крихтою надії.

Двоє покрокували назустріч невідомому, оточені мертвим ландшафтом. Їхній шлях лежав через сірі дюни, через вкриті слизом руїни, що танули на очах, і через темні, але порожні печери. Кілометр змінював кілометр, і Сол з Інгларіаном знали це, хоч і не могли виміряти відстань. Вони відчували шлях за зростаючою втомою і голодом, від якого ледве рятували частинки пайків. Сонце безжально світило їм на голови, а туман плутав дорогу попереду. Страж швидко зрозумів, чому в цьому світі вижила саме раса деміургів, без їхніх властивостей це місце було просто жахливим.

Нарешті вибралися на гору, звідки було видно багато кілометрів попереду. Сол розігрівав пайок Стражів за допомогою включеного в комплект механізму, а Інгларіан намагався вигледіти попереду світло, брижі, або неправильні елементи простору – будь-яке свідчення про наявність вортекса. Але волею долі його увагу привернуло дещо інше. Щось рухалося серед хмар мертвого світу, щось біле і велике з проблисками пурпурного. Брюнет примружився і глянув вдалину, нарешті йому вдалося розгледіти літальний апарат із кількома лопостями. Він нагадував гігантський циліндр зі склом у лицьовій частині, таких Інгларіан ще не зустрічав.

– Невже хтось із моїх? – Очі Інгларіана засяяли надією.

– Ні, – відповів Сол, який уже піднявся з місця і почав посилено махати руками, – з моїх.

Транспорт Мультикоаліції продовжував борознити небеса, світло його прожекторів проривалося крізь туман немов сяйво від блискавки. Нарешті машина помітила мандрівників на горі і почала наближатися. Вона пройшла довгий шлях, перш ніж знайти місце для посадки і приземлитися недалеко від їхньої стоянки. Двері по центру корпусу відчинилися і звідти почали виходити або, скоріше, вибігати соратники Сола. Інгларіан здивовано дивився на це дійство, агент же підкликав його жестом і попрямував у бік машини. Доля всміхнулася їм ще раз, прийшов час повертатися додому. Сол розумів, що після того, що сталося, йому не уникнути бесід і розпитувань, але зараз це не засмучувало.