Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

коаліція почала відступати, почався зворотний процес. Щойно облаштовані німці поповнили лави осілих по всій Східній Європі німецьких спільнот, які стрімголов тікали від Червоної армії. Тих, хто благополучно дістався Німеччини, зустрічав там безладний натовп інших безпритульних. Вільям Байфорд-Джонс, офіцер британської армії, описав ситуацію в 1945 році так:

Зайди та приблуди! Жінки, які втратили чоловіків і дітей; чоловіки, які втратили своїх дружин; чоловіки і жінки, які втратили домівки та дітей; сім’ї, що залишилися без просторих садиб і маєтків, магазинів, гуралень, заводів, млинів, помість. Маленькі діти, самі-самісінькі, носили за собою вузлики, на які були почеплені жалісливі позначки. Вони якимось чином загубили своїх матерів, або їхні матері померли та були поховані іншими заблудами десь уздовж дороги[12].

Зі Сходу йшли прибалти, поляки, українці, козаки, угорці, румуни та інші народи: декого гнали геть жахіття війни, інші тікали на Захід, щоб урятуватися від комуністичної влади. Кореспондент The New York Times написав, що рух колони з 24 тисяч козаків та їхніх сімей Південною Австрією «майже нічим не відрізняється від картини, яку міг би зобразити художник під час наполеонівських воєн».

З Балкан ішли не тільки етнічні німці, але й понад 100 тисяч хорватів — прибічників поваленого фашистського військового режиму Анте Павелича, що тікали від гніву партизанів Тіто[13]. Окрім мільйонів солдатів Вермахту, захоплених союзниками, та солдатів союзницьких армій, щойно звільнених із таборів військовополонених, у Німеччині й Австрії було багато представників інших національностей, які воювали проти антигітлерівської коаліції разом із німцями або під їхнім проводом: росіяни, українці та інші солдати антирадянської армії генерала Андрія Власова; добровольці «Ваффен-СС» із Норвегії, Нідерландів, Бельгії та Франції; помічники нацистських загонів, працівники концентраційних таборів й інші найманці-добровольці з Латвії, України, Хорватії та інших країн. Усі вони мали серйозні підстави шукати притулку від радянської помсти.

А ще були щойно звільнені чоловіки і жінки, яких нацисти пригнали з усього континенту на роботу в Німеччину. По всій Німеччині й на анексованих територіях, на фермах і заводах їх налічувалися мільйони, і в 1945 році це була найчисельніша група переселенців, завезених нацистами. Отже, примусова економічна міграція стала основним соціальним досвідом Другої світової війни для багатьох мирних європейців, зокрема 280 тисяч італійців, силоміць переселених до Німеччини їхнім колишнім союзником після італійської капітуляції перед антигітлерівською коаліцією у вересні 1943 року.

Більшість німецьких працівників-іноземців були завезені до країни проти власної волі. Але не всі. Деякі з них, що перебували в Німеччині на момент її капітуляції в травні 1945 року, приїхали добровільно — як-от безробітні нідерландці, які погодилися працювати в нацистській Німеччині до 1939 року й там залишилися[14]. Навіть отримуючи ті сміховинні гроші, які платили робітникам у Німеччині в роки війни, чоловіки і жінки зі Східної Європи, Балкан, Франції та країн Бенілюксу почувалися краще, ніж удома. Так само й радянські остарбайтери (яких у Німеччині у вересні 1944 року налічувалося понад два мільйони), навіть якщо їх завезли в Німеччину примусово, не обов’язково про це шкодували. Як після війни згадувала одна з них, Елена Скрябена, «ніхто не скаржився, що німці вислали їх працювати на німецькому виробництві. Для них усіх то була єдина можливість вирватися з Радянського Союзу».

Ще одна група переміщених осіб — ті, хто вижив у концентраційних таборах, — почувалися дещо інакше. Їхні «провини» були різноманітні: політичне чи релігійне протистояння нацизму або фашизму, збройний опір, колективне покарання за напади на солдатів чи військові об’єкти Вермахту, дрібні порушення правил окупаційного режиму, справжня чи вигадана злочинна діяльність, недотримання расистських законів нацистів. Вони вижили в таборах, у яких під кінець війни були гори трупів і які кишіли хворобами: дизентерією, туберкульозом, дифтерією, черевним і висипним тифом, пневмонією, гастроентеритом, гангренами та багатьма іншими недугами. Але навіть цим уцілілим велося краще, ніж євреям, яких систематично та колективно відправляли на знищення.

Євреїв залишилося мало. З тих, кого звільнили, четверо з десяти помирало впродовж кількох тижнів з моменту приходу союзницьких армій: західна медицина була безсила допомогти їм у такому стані. Але євреї, які вижили, як і багато інших мільйонів безпритульних європейців, пробиралися до Німеччини. Саме в Німеччині мали бути розташовані союзницькі представництва й табори, та й у будь-якому разі в Східній Європі євреї все ще не почувалися в безпеці. Після низки післявоєнних погромів у Польщі багато євреїв, яким удалося врятуватися, виїхали назавжди: 63 387 осіб приїхали в Німеччину з Польщі лише впродовж липня — вересня 1946 року.

Отже, те, що відбувалося в 1945 році та тривало щонайменше рік, було безпрецедентним експериментом з етнічних чисток та міграції населення. Частково це стало наслідком «добровільного» етнічного відокремлення — як-от у випадку вцілілих євреїв, які виїжджали з Польщі, де почувалися загроженими і небажаними, або італійців, що радше воліли залишити Істрійський півострів, ніж жити під югославською владою. Багато етнічних меншин, які співпрацювали з окупаційними силами (італійці в Югославії, угорці в Північній Трансильванії, яка перебувала під угорською окупацією, а потім повернулася під контроль Румунії, українці на заході Радянського Союзу тощо), тікали в міру відступу армії Вермахту, щоб уникнути покарання від рук місцевої більшості або наступальної Червоної армії, і так і не повернулися. Їхнє переміщення, найімовірніше, не було ані дозволене законом, ані вимушене діями місцевої влади, однак, по суті, вони не мали вибору.

Утім деінде державну політику успішно втілювали ще до завершення війни. Звичайно, початок цьому поклали німці вивезенням та геноцидом євреїв, а також масовим виселенням поляків й інших слов’янських націй. Під контролем Німеччини в 1939‒1943 роках відбувався рух в обох напрямках румунів й угорців через новий кордон на спірній території Трансильванії. Зі свого боку радянська влада втілила низку примусових обмінів населенням між Україною та Польщею: мільйон поляків утекли або були виселені зі своїх домівок на території сьогоднішньої Західної України, тоді як пів мільйона українців переїхали з Польщі до Радянського Союзу в період із жовтня 1944-го по червень 1946 року. Упродовж кількох місяців колись багатоконфесійний, полімовний та мультиетнічний регіон перетворився на дві відмінні, моноетнічні території.

Болгарія переселила 160 тисяч турків до Туреччини; Чехословаччина, згідно з лютневим договором з Угорщиною 1946 року, обміняла 120 тисяч словаків, які проживали в Угорщині, на відповідну кількість угорців, що мешкали на півночі від Дунаю, у Словаччині. Інші подібні обміни відбулися між Польщею й Литвою та між Чехословаччиною й Радянським Союзом; 400 тисяч осіб з Південної Югославії переселили в північну частину країни замість німців та італійців, які залишили ці