Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Схоже, Грицик нічого не пам’ятав. Хоча… Він перегнувся через поруччя і певний час спостерігав за пінявою водою. Тоді сказав:
— От би зараз кинутися в неї і випірнути з того боку! І щоб ти мене там виглядав. Як гадаєш, Кудлатику, ця гра тобі сподобалася б?
— Ще й як! — у захваті вискнув я. Ні, Грицику, не знаю, як у інших людей, а в тебе пам’ять про минуле ще не зовсім стерлася!
Зненацька мені відкрилося, що під гаткою, на бистрині, мешкали колись величезні щуки. І Грицик любив ловити їх острогою. Цікаво, чи є ще вони?
Я зазирнув униз. Ні, цього разу їх не було. Чи то перебралися на інше місце, чи всіх переловили.
Ми перебігли через греблю і подалися нагору. Там, за невисоким дощатим парканом, вросла в землю широка, приземкувата будівля з червоним дахом і великими вікнами, в яких вигравало сонце. Це була людська школа. Її в моєму попередньому житті й близько не було — на цьому місці випасалися знамениті воронівські коні, а неподалік подекуди стриміли струхлявілі палі давнього Городища.
Біля школи було повно хлопчиків та дівчаток. Декотрі вже полишили свої ранці в класі і зараз гасали в дворі, інші ще бігли з ранцями за спиною. Грицик влетів у двір, озирнувся і помахав мені рукою:
— До зустрічі, Кудлатику!
Я вдав, ніби нічого не почув, і продовжував бігти слідом. Бо мало що могло статися з ним без мого нагляду! Ну й що з того, що захистити його я ще не можу? Зате маю гарний зір і нюх, отож завжди встигну попередити про небезпеку.
Але пробратися до класу мені не вдалося. На ґанку Грицик знову озирнувся, побачив мене і насварив пальцем:
— Кудлатику, далі тобі не можна. Невже забув, що було тиждень тому?
Я зупинився. Еге ж, хіба таке забудеш? Тоді я нишком прокрався до Грицикового класу і влігся у нього під партою. Я поводився тихенько, наче миша. Навіть хвостом намагався не стукати. Але хтось із учнів поліз під стіл по ручку і побачив мене.
— О, всі сюди! — у захваті загорланив він. — Погляньте, хто тут ховається!
І весь клас пірнув під столи, щоб довідатися, хто там ховається. Навіть математичці Ліні Василівні (це я пізніше довідався, що її так звуть) зробилося цікаво. Вона цілу хвилину дивилася на мене такими очима, наче до цього ні разу не бачила живого собаки. А тоді підвелася і звеліла Грицикові:
— Ану геть із класу зі своїм псом!
Ще й викликала Грицикових батьків, аби поскаржитись на нас.
Звісно, я не хотів, щоб Грицика знову сварили через мене. Тому лише тихенько заскавулів і повернувся до воріт. Схоже, відтепер дорога до Грицикового класу мені вже не світить.
— Чого ти такий невеселий? — запитав мене дядько, коли я повернувся. — Щось трапилось?
— Та ні, — відказав я і не втримався, зітхнув. — Просто мене не пустили до Грицикового класу. А там з Грициком мало що може трапитись!
Дядько побряжчав ланцюжком.
— І правильно зробили, що не пустили, — зауважив він. — Бо де ж це бачено, аби собача дитина вчилася у людській школі? Тому краще давай трохи подрімаємо, бо я цілу ніч не спав. Розумієш, кілька разів щось підкрадалося від лісу, проте я так і не второпав, що то було. Ну, бувай!
— Бувайте, дядьку, — відказав я і теж заплющив очі. Мушу вам зізнатися, що наш собачий рід умудряється спати будь-якої хвилини. Бо ж ніхто не скаже, коли доведеться виспатися наступного разу.
…Ми з батьком бігли навпростець, проте так і не встигли дістатися до нашого лігва. Ні з сього, ні з того у світі потемнішало і небом забігали блискавки. Зненацька одна з них розчахнула чорне небо на сліпучі скалки. Небо з болю і люті гримнуло так, що мені підкосилися ноги і заклало вуха. А блискавки від того грому наче подуріли. Вони то шматували простір над головою, то велетенськими кривими іклами впивалися в землю все ближче й ближче до нас. Зненацька неподалік, наче сонце серед ночі, спалахнула височенна сосна. Батько сахнувся вбік так різко, що впольована сарна звалилася з його спини.
— Тримайся ближче! Не відставай! — гарикнув він мені. Тоді знову завдав сарну на спину і кинувся в найближчу улоговину. Я щосили рвонув за ним, бо вже знав, що коли на тебе налітає така гроза, треба негайно перебиратися в якомога нижче місце. Адже блискавки чомусь полюбляють бити в те, що ближче до неба.
Гроза минулася так швидко, як і налетіла. Коли ми вибралися на узлісся, небо вже було чисте, і на ньому спалахували яскраві світлячки. Проте батько дивився не туди. Його увагу привернула печера в одній зі скель, що громадилися праворуч від нас. У печері палало вогнище, а довкола нього метушилися двоногі істоти.
Таких істот я ще не бачив.
— Батьку, хто це? — запитав я.
Батько сповільнив біг і прогарчав:
— Запам’ятай, сину: то наші найлютіші вороги.
— А я думав, що найлютіший наш ворог — це печерний лев чи тигр…
— Так, але ці ще лютіші. Вони полюють на нашу здобич більше, ніж будь-хто… Не відставай!
Наразі все щезло, наче нічого й не було. Тоді мені у вуха вдарило:
— Ти ще спиш?
Я розплющив очі і якусь мить сторопіло роздивлявся навколо. Звідкіля взялися це подвір’я, і хата, і сліпуче сонце над головою? Адже щойно періщив дощ і лютувала страшна буря… Довелося кілька разів кліпнути очима, аби зрозуміти, де я насправді.
— Ну й мастак же ти куняти, — подав із-за тину голос дядько Бровко. — Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.