Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Так ото ж прийшли новенькі. Десятник питає солдата, чи вміє він ліс рубати. «Ні,— каже солдат,— я чоловік степовий, хіба що дрова рубати зумію, а на лісовому ділі не знаюся». А проте прийняв його десятник — робочих рук не вистачало. Попросив мене і Дату взяти їх підручними, вивчити на клепочників. Щоб він був пропав, той день. Від нього й почалися всі нещастя. А як почалися та що було, розкажу тобі по порядку.
Солдата звали Бударою, солдатку його — Бударихою. Так ніхто й не знав, хто вони й звідки. Розмовляли вони російською мовою, а все одно такої російської я раніше не чув, від них тільки. У Будари зір у солдатчині трохи ослаб. Та й з поганими очима трудівник він був хоч куди. Будариха дарма що жінка, а працювала не гірше від свого Будари.
Днів зо два Дата придивлявся до них, а тоді й каже мені, що не гоже, мовляв, тримати їх на полтинику, шкода. Давай по карбованцю платити. Ціпа робочому того року сорок копійок була. З якої речі Бударам по карбованцю платити? Дата стояв на своєму, домовилися нарешті платити по сімдесят копійок кожному. Зраділи Будари, ще дужче стали старатися. Помалу навчилися вибирати дерево, валяти його, розпилювати, колоти, стругати... Які ж то й старанні були люди, боже ти мій! Взяти, скажімо, мошку: в лісі стоїть вона хмарою; де працюєш, найперше трухляк треба розкурити, розігнати її димом, а то до кісток обгризе. Бударі та Бударисі трухляк не потрібен, мошка, для них не існує... Як візьмуться з самого ранку до роботи, до смерку спини не розігнуть. А що вже привітні були обоє, то аж занадто! Завжди з усмішечкою, до всіх з пошаною; з куркою і то, як мовиться, на «ви». Вітаються — то доземний уклін. Моляться вдень і вночі — чернець позаздрить.
Якось я кажу так собі, ніби між іншим, що в тикві вода застоялася. Почув Будара, вихопив посудину в мене з рук і вниз побіг з гори. Гукав я його, вернися, кричу... Де там! До джерела верства вниз крутим схилом і верства назад. Приніс.
Пробули з нами Будари рівно місяць, навчилися ремеслу і стали працювати самостійно, для себе. Вони ще з нами були, коли заходилися хату ставити. Допомагали ми їм, чим могли,— ощіп там, крокви, рами, двері... За той місяць Будари сорок цілкових заробили. Утамували бідолахи голод, приодяглися, звісно, по-лісовому. Стіни вже стояли, коли вони кинули хату й заходилися коло повітки. За два тижні склали. Простора була повітка — п’ять корів з телятами помістилися б. Прийшли вони сюди, зрозумів я, добра нажити й оселитися назавжди. Дата так радів з їхньої загарливості, наче вони для нього старалися.
Добрий він був, батоно![7] Пам’ятаю, якось опівдні ми з Датою відпочиваємо, обідаємо. Прийшли Будара і Будариха. Ми їх запросили до їжі, яку бог послав. Сидимо вчотирьох — про те, про се. Аж ось Будариха й каже: «Ми ремесло ваше поки що не дуже добре знаємо, клепок на карбованець за день натісуємо, не більше, а витрати, самі знаєте, які: хату треба закінчити, по господарству се-те купити. Ось корову хочемо найперше, та грошей не вистачає. Позичте п’ятнадцять карбованців, у цю неділю підемо корову купувати, а борг хоч відробимо, хоч — грішми». Дата не дав мені й слова сказати, відлічив Бударисі п’ятнадцять цілкових,— таким, каже, нічого не шкода, хай вам бог помагає. Подякували вони нам і раз, і вдруге й пішли.
Правду кажучи, не сподобалося мені ні їхнє прохання, ні що Дата грошей їм дав. Не через жадібність, бог свідок. Я не став таїтися, сказав Даті. «А все ж таки, чому не до душі? — здивувався він.— Можеш сказати?» — «Не знаю,— кажу,— відчуваю, добра не буде. Побачиш, моя буде правда».
У неділю Будара з Бударихою ще затемна вийшли з села, раненько на базар у Баракаєвку. А в селі тим часом і старе й мале, і тутешні й зайшлі — всі вже знали, що пішли вони купувати корову. Я ще з самого ранку помітив — неспокійно в нас, незвично: чоловіки всі мовчать, молодиці дивляться злостиво. Що таке, думаю? Це я про тамтешніх кажу, про місцевих. Зайшлих майже не було нікого, порозходилися хто куди.
Наш хуторець на косогорі лежав, і з майдану, де завжди народ збирався, дорогу на Баракаєвку видно було, як на долоні. Коли сонце перекотилося за обідню пору, повисипали всі на вулицю сім’ями, порозсідалися на ганках, на лавках, на колодах і не зводили очей з дороги. Сидять мовчки, рідко хто словом перемовиться, дивляться, мов сичі, наче ждуть чужого похорону. Я здогадувався, чого ждуть, але на всяк випадок прислухався, про що балакають,— і справді, Бударів ждуть. Коли хто в селі купить худобину, а сусід прибіжить на неї глянути — це діло звичайне. Але в тих, скажених, не менше п’яти корів було на кожного, та свині ще, та кози, а що вже курей, качок, гусей — не злічити. Тому й дивно мені було, що вони через Бударину корову гають стільки часу. Прийшли вони сюди всі голодні й босі, а тепер надто вже розбагатіли. У них викорчувані ділянки були, картоплі садили силу-силенну. Врожай у тих краях небачений. Картопля добірна, одного сорту — із синьою шкуркою. Дрібна — як кулак, велика — як головка капусти. Один-два мішки посадить, а двадцять п’ять накопає. І продавали. На базар несли навесні — коли дорога. Та ще під пашнею й кукурудзою скільки землі, та від лісу доход — от і полічи. Влади в тій глушині немає, брати податок нікому. Багаті вони, дуже багаті! Але чого ж вони так ждуть Бударину корову — насупилися, скулилися в кулак? Сказав Даті, він щось сокирою майстрував. Покинув. Сіли й ми на лавку до тутешніх.
А Будари з коровою припізнилися. Усі мовчать, пожурилися — далі нікуди.
— Видно, корову в них украли,— сказав один.
Сміх такий здійнявся, немов він бозна-який жарт утяв. Підбадьорився базікало й додає:
— Мабуть, і Будару з Бударихою розбійники прирізали!
Знову регіт.
Той пустився вже на всі заставки — регочуть ще більше. Набридло, видно,— змовкли. Жартівник знов давай блазнювати, але вже марно. Понаїжачувалися, мовчать, чути, як і муха пролетить. З півгодини минуло.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі», після закриття браузера.