Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

– Ну що там? Щось довідався? Є якісь новини про нашого втікача? – цікавиться Марак, ігноруючи його іронію.

– На диво все тихо. Навколо гомонять тільки про трагедію в орендованому для корпоративу будинку.

– Це не схоже на Даріуса, – вклинюється в діалог Керан. – Чого він чекає?

– Він знає, що ми спробуємо його відшукати, тому намагається не залишати слідів. Саме так я б і зробив, якби був на його місці, – відповідає Ленхарт й прямує до мене, вручаючи мені пакунки.

– Що це?

– Новий одяг й тепле взуття для нашої принцеси. – Присідає у жартівливому реверансі.

 Повільно їх розгортаю й перше, що впадає у вічі – теплий світшот із зображенням кумедного мультяшного кажана, точніше він був би кумедним, якби я не розуміла прихованого підтексту від Ленхарта.

– Тобі здається це дотепним? – вказую на принт, ледь стримуючи сльози. Мені прикро, що вони не розуміють в якому становищі опинилась і як мені зараз боляче відчувати на собі їх осудливі погляди. Не минає й секунди, щоб я не картала себе за те, що повірила Даріусу й допомогла йому звільнитись. Трохи легше стає тільки від того, що поки що він більше нікого не вбив.

– Зате він теплий, – знизує плечима, наче не розуміє чому я так бурхливо відреагувала.

– Годі вам, – намагається зняти напругу між нами Керан. – Випий краще чаю. А з Ленхартом сперечатись – себе не поважати. Він ще та скалка в дупі. – Звертається вже до мене. – Можеш обрати будь-яку. Собі плювати в чашку я не стану – говорить з сарказмом й вказує на тацю з напоями.

 Трав’яний чай допомагає зігрітись, та разом із цим мене починає дико хилити на сон й здається, що вони тільки цього й очікували. Схоже чай був із сюрпризом. Тільки звідки вони знали яку із чашок я оберу? Я все ще намагаюсь вперто боротись зі сном, адже усвідомлюю, що не зможу навіть опиратись, якщо вони надумають мене скривдити.

– Ти можеш перевдягтись й відпочити в одній із кімнат, – звертається до мене Марак, вказуючи на гвинтові сходи, які ведуть на другий поверх. Можеш обрати будь-яку.

 Мені доводиться зняти туфлі, щоб вибратись тими, до біса, стрімкими сходами в напівсвідомому стані. Керан йде позаду, наче страхує мене, щоб я з них не звалилась, а я практично долажу до першої кімнати й плюхаюсь на зручне ліжко навіть не переодягаючись, кидаючи пакунки прямо на підлогу. Та мій спокій недовгий, адже я чітко чую, як хтось присідає на ліжко поруч. У мене, наче Дежавю. Я не наважуюсь навіть голову підняти з подушки, адже здогадуюсь хто міг мене тут чекати. Серце ціпеніє від жаху. Я хочу покликати на допомогу, та голос зникає і мені таки доводиться відірватись від подушки, щоб бодай спробувати доплазувати до дверей й подати знак хлопцям. Та мені не судилось цього зробити. Мій непроханий гість в поєднанні з ефектом від випитого напередодні напою, не залишає мені жодного шансу.