Читати книгу - "Салимове Лігво"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Сідайте. Я зараз повернуся.
Він увійшов до будинку, делікатно причинивши за собою сітчасті двері, а вона сіла в одне з тих крісел-гойдалок.
Він подобався їй, попри його дивацтво. Вона не належала до віруючих у кохання з першого погляду, хоча таки вірила, що миттєва хіть (яку приховують під більш невинною назвою «пристрасне захоплення») трапляється часто. І все ж таки він не був тим чоловіком, який зазвичай спонукає до опівнічних записів у «підзамочний щоденник» — надто сухорлявий для свого зросту, дещо блідуватий. Обличчя в Бена було самозаглибленим і свідчило про його начитаність, і очі рідко виказували хід його думок. Все це вінчала важка шапка чорного волосся, яке виглядало так, наче його розчісували радше пальцями, аніж гребінцем.
І ця історія…
Ані «Дочка Конвея», ні «Повітряні танці» не натякали на такий прихмарений склад розуму. Перший роман про дочку священника, яка тікає з дому, прилучається до контркультури і, голосуючи на дорозі великим пальцем, вирушає у довгу подорож навмання країною. Другий — історія Френка Баззі, втікача з в’язниці, який починає нове життя автомеханіком в іншому штаті і якого зрештою знову ловлять. Обидві книжки світлі, енергійні, не схоже було, щоб віддзеркалена в очах дев’ятирічного хлопчика тінь вішальника Х’юбі Марстена якось позначилася на них.
Немов лише через саме це припущення, вона мимовіль потягнулась очима від річки вгору й ліворуч від ґанку, туди, де зірки затуляв останній перед містом пагорб.
— Ось, — сказав він. — Сподіваюся, так буде добре.
— Подивіться на Дім Марстена, — сказала вона.
Він поглянув. Там, нагорі, світилося.
7
Напої скінчились і північ минула; місяць майже сховався з очей. Вони легко теревенили про те і се, а потім, у паузі, вона промовила:
— Ви мені подобаєтеся, Бене. І то дуже.
— Ви мені теж подобаєтеся. І я здивований… ні, я не те мав на увазі. Пам’ятаєте той дурний жарт, що я бовкнув у парку? Все це здається якимсь аж занадто невипадковим.
— Я б хотіла побачитися з вами знову, якщо ви захочете мене бачити.
— Хочу.
—Тільки не поспішайте. Пам’ятайте, я всього лиш дівчина з маленького містечка.
Він усміхнувся:
— Це здається таким голлівудським. Але Голлівуд — це добре. Мені належить тепер вас поцілувати?
— Так, — сказала вона, — гадаю, так належить за сценарієм.
Він сидів у сусідньому з нею кріслі і, не перестаючи погойдуватися вперед-назад, перехилився і притиснувся губами до її губ, не намагаючись дістати її язика або торкнутись її. Губи у нього були твердими від тиску його прямих зубів, і ще відчувався легенький смак-запах рому та тютюну.
Вона теж почала гойдатися, і цей рух перетворив їхній поцілунок на дещо нове. Він виповнювався й убував, легшав, а потім міцнішав. Вона подумала: «Він смакує мене». Ця думка пробудила в ній якесь таємне, чисте збудження, і вона перервала поцілунок, перш ніж той міг завести її далі.
— Ух ти, — видихнув він.
— Хочеш прийти завтра ввечері до мене додому, повечеряти? — спитала вона. — Їй-бо, мої рідні раді будуть познайомитися з тобою.
У насолоді й безтурботності цієї миті вона могла піднести матері такого хабаря.
— Домашні страви?
— Найдомашніші.
— Залюбки. Відтоді, як сюди приїхав, я живу на напівфабрикатах.
— О шостій? Ми рано вечеряємо тут, у нашім закутті.
— Авжеж. Чудово. Й оскільки зайшлося про домівку, то краще я тебе туди доставлю. Поїхали.
Дорогою в машині вони не розмовляли, доки на верхівці пагорба вона не побачила мерехтливе світло нічника — того, який її мати завжди залишала ввімкнутим, коли дочка запізнювалася додому.
— Цікаво, хто це там зараз, вночі? — запитала вона, подивившись у бік Дому Марстена.
— Новий власник, напевне, — промовив він байдуже.
— Воно не схоже на електричне, це світло, — гадала вона. — Занадто жовте, занадто слабеньке. Мабуть, гасова лампа.
— Ймовірно, там поки ще не мали можливості підключити електрику.
— Можливо. Але майже кожен, хто бодай трохи думає наперед, звернувся б до електричної компанії, перш ніж вселятися.
Він не відповів. Вони вже прибули на її заїзд.
— Бене, — зненацька запитала вона, — а твоя нова книжка про Дім Марстена?
Він розсміявся й поцілував її в кінчик носа:
— Вже пізно.
Вона йому усміхнулась:
— Я не збиралася винюшувати.
— Все гаразд. Але, мабуть, іншим разом… за денного світла.
— Окей.
— Краще катай додому, дівчисько. Завтра о шостій?
Вона поглянула собі на годинник:
— Сьогодні о шостій.
— Добраніч, Сюзен.
— Добраніч.
Вона вийшла з машини і легко побігла доріжкою до бічних дверей, а потім обернулася й помахала йому, коли він уже від’їжджав. Перш ніж зайти, вона дописала в замовлення молочареві сметану. З печеною картоплею це зробить вечерю особливою..
Вона затрималася ще на якусь хвилину, перш ніж заходити, дивлячись на Дім Марстена на пагорбі.
8
У своїй маленькій, як коробка, кімнаті він роздягся, не вмикаючи світла, і голим заповз у постіль. Така привабна дівчина, перша така відтоді, як загинула Міранда. Він сподівався, що не намагатиметься перетворити її на нову Міранду; це було б болісно для нього і жахливо несправедливо щодо неї.
Він улігся і дозволив собі відпливати. Незадовго до того, як зануритися в сон, він зіпнувся і, спершись на лікті, подивився повз квадратну тінь друкарської машинки й тоненький стос рукопису поряд із нею крізь вікно. Після того, як подивився кілька інших кімнат, він спеціально попрохав у Єви Міллер цю, тому що вона дивилася прямо на Дім Марстена.
Світло в ньому досі горіло.
Тієї ночі, вперше відтоді, як він приїхав у Єрусалимове Лігво, йому наснився той старий сон, і ніколи ще він не приходив з такою реалістичністю після тих жахливих, криваво-червоних ночей відразу по загибелі Міранди в мотоциклетній аварії. Пробіжка по коридору, моторошне верещання дверей, коли він їх потягнув і відчинив, звисаюча фігура раптом розплющує свої огидні, набряклі очі, сам він розвертається до дверей у тій уповільненій, мулистій паніці сновидіння…
І знаходить їх замкненими.
Розділ третій. Лігво (І)
1
Містечко не бариться зі своїм пробудженням — справи не чекатимуть. Навіть коли краєчок сонця ще лежить за обрієм, а на землі темрява, вже розпочалася діяльність.
2
4:00 ранку.
Сини Ґріффена — вісімнадцятирічний Гел і Джек чотирнадцяти років та двоє найманих робітників розпочинали доїння. Корівник тут, вибілений і сяючий, був дивом чистоти. Посередні, між без єдиної цятки прогонами, що йшли з обох боків перед стійлами, пролягав напувальний бетонний жолоб. Гел, клацнувши вмикачем у дальнім кінці, відкрив клапан і подав воду. Ввімкнувшись у роботу, рівно загудів електричний насос, потягнувши воду з одного з двох артезіанських колодязів, якими послуговувалося їхнє обійстя. Похмурий хлопець, вайлуватий, сьогодні він був особливо не в гуморі. Минулого вечора вони з батьком з’ясовували стосунки. Гел хотів кинути
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Салимове Лігво», після закриття браузера.