Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

(Він щохвилини куштував соус, ніхто не мав такого витонченого смаку.)

Це найвишуканіша, найніжніша страва; хто зуміє її приготувати, може достоту вважати себе досконалою кулінаркою. Та якщо відчуваєте, що не впораєтеся, краще не беріться взагалі, адже не кожен має вроджений кулінарний хист.

(Це була найулюбленіша страва Гульвіси, ніколи більше не подам її до свого столу. Ніколи більше не вчепиться він зубами у краба, а губи його не пожовтіють від олії. Ах… ніколи більше він не поцілує мене! Ніколи більше не обпече моїх вуст своїм пекучим від сирої цибулі поцілунком!)

1

НА СЬОМИЙ ДЕНЬ ПО СМЕРТІ ГУЛЬВІСИ У ЦЕРКВІ СВЯТОЇ ТЕРЕЗИ ВІДБУЛАСЬ ЗАУПОКІЙНА СЛУЖБА, ЯКУ ВІДПРАВЛЯВ ДОН КЛЕМЕНТЕ НІҐРА; під куполом храму мерехтіла блакитно-прозора зоряниця, її світло линуло від моря, над яким височіло святилище. Церква нагадувала корабель, готовий відчалити від берега, — звідусіль лунали схлипування й співчутливий шепіт, адресований доні Флор, яка уклякла перед вівтарем, вся в чорному, у мереживній, позиченій у дони Норми, мантильї, що прикривала її волосся, заплакані очі та вервицю в молитовно складених руках. Одначе присутні перешіптувалися, співчуваючи їй не через втрату чоловіка, а тому, що свого часу вона його здибала. Схилившись перед вівтарем, дона Флор нічого не чула, немов у церкві не було нікого, крім неї, священика та духу покійного Гульвіси.

Перешіптування старих вівтарних щуриць, які ненавиділи сміх і радощі, піднімалося вгору разом із димом ладану і вже ставало загрозливим:

— Цей відступник і на молитву не заслуговує…

— Та якби не ця свята жінка, то, либонь, вечірку замість заупокійної влаштували, з танцями і всіма наслідками…

— Його смерть для неї справжнє звільнення…

Навіть дон Клементе, промовляючи біля вівтаря молитви зі стародавніх книг за душу покійного Гульвіси, всією своєю впокореною плоттю відчував у чарівливій атмосфері щойно зародженого світанку злісне вторгнення, демонічну присутність Люцифера або Ешу[9], радше таки Ешу, який упевнено розгулював собі під куполом. Чому вони не дають Гульвісі спочити з Богом? Дон Клементе добре знав небіжчика. Гульвіса любив прийти на монастирське подвір’я поговорити; вмощувався на кам’яну огорожу і розповідав різні історії, що не завжди були доречні серед святих стін, проте священик завжди уважно вислуховував його, адже цікавився і намагався зрозуміти життя кожного.

У коридорі між нефом та ризницею було споруджено щось на зразок вівтаря, де красувався вирізьблений з дерева ангел — скульптура невідомого автора XVII століття, — який дуже нагадував Гульвісу. Здавалося, Гульвіса був моделлю для скульптора: той же невинний і водночас безсоромний, ніжний і зухвалий вираз обличчя. Ангел стояв навколішках перед скульптурою святої Клари, пізнішої роботи у стилі бароко, і простягав до неї руки. Якось дон Клементе повів Гульвісу до вівтаря, щоб показати ангела; йому було цікаво, чи помітить той схожість? Побачивши ангела, Гульвіса розсміявся.

— Що тебе так розвеселило? — запитав священик.

— Нехай простить мені Господь, отче… Але чи вам не здається, що ангел клеїться до святої?

— Що, що він робить? Та що ти таке кажеш, Гульвісо?

— Ви мені, отче, вибачте, але в цього ангела обличчя зальотника… Він зовсім не схожий на святого… Погляньте лише на його очі… який хтивий погляд…

Повернувшись до вівтаря і піднявши руки для благословення, священик знову почув злісний шепіт: злий дух досі витає посеред нас! Ах, ці нечестиві вуста! Буркотливі, завше всім незадоволені баби! Жалюгідні і скнаристі старі діви на чолі з Розилдою, «Хай простить їм Господь, бо нескінченна є доброта його!»

— Скільки та бідолашна натерпілася від нього. Вона їла хліб, замішаний дияволом…

— Та їла, бо сама хотіла, хто їй винен… Чи не казала я їй і не раз… Якби не була така вперта, то послухалася б старшу… Я зробила все, що могла…

Так просторікувала дона Розилда, мати дони Флор, яка в своїх безкінечних напучуваннях радше скидалася на мачуху.

— Але ж ця красуня вперлася рогами… От — Бог свідок, — навіть чути нічого не хотіла, все робила по-своєму… І до кого притулилася, де собі прихисток знайшла…

Промовивши це, вона подивилася в той бік, де молитовно вклякла її сестра дона Літа, і додала:

— Замовляти панахиду для цього пройдисвіта — це все одно, що жбурляти гроші на вітер або ж набивати кендюх священику…

Дон Клементе махнув кадилом, пустивши пелехи ладану проти смердючого диявольського духу, що виходив із уст богомолок. Він зійшов з вівтаря, зупинився перед доною Флор, лагідно поклав руку їй на плече і сказав так, щоб його почуло це злісне, отруєне, трухляве збіговисько:

— Навіть грішні ангели знаходять собі місце поруч із Богом, у його благодаті.

— Ангел… Та будь він проклятий!.. Він був істинний виплодок пекла… — просичала дона Розилда.

Дон Клементе, ледь згорбившись, попрямував через неф до ризниці. У коридорі він зупинився перед ангелом, споглядаючи цю дивну скульптуру, де невідомий художник майстерно зобразив одночасно і грацію, і цинізм. Що відчував він тоді, що хотів втілити в цьому образі? Сповнений земних пристрастей, ангел розпусним поглядом пожирав бідну святу. «Хтиві очі, — як зауважив тоді Гульвіса, — нахабна посмішка, безсоромний вираз обличчя». Точнісінько як у Гульвіси. Такої схожості дон Клементе ще ніколи не бачив! Та чи не помилився він, дон Клементе, поспішивши долучити Гульвісу до благодаті Господньої?

Він підійшов до вибитого у кам’яній стіні вікна і глянув на подвір’я монастиря. Тут зазвичай Гульвіса сідав на огорожу, біля ніг його хлюпало море, по якому снували вітрильники. Тоді він казав:

— Якби Господь був всемогутній, отче, то зробив би так, щоб «17» виграло дванадцять разів поспіль. Оце справді було б чудо із чудес! Я прийшов би тоді сюди і засипав усю церкву квітами…

— Господь не грає в ігри, сину мій…

— Тоді, отче, як він може знати, що добре, а що погано. Його не проймає та агонія, яку відчуває гравець, коли бачить, як крутиться кулька рулетки, коли він ризикує останньою фішкою і серце його от-от вистрибне з грудей…

І довірливо, немов про секрет, відомий лише йому і священику, Гульвіса питав:

— От звідки Господові таке знати, отче?

Тим часом дона Розилда, стоячи на паперті, пасталакала далі:

— Викинуті на вітер гроші… Ніяка заупокійна не врятує того волоцюгу. Бог справедливий!

Із глибини церкви, попід руку з доною Жізою та доною Нормою, вийшла Дона Флор у мантильї, що приховувала її згорьоване лице. У блакитному і прозорому ранковому повітрі плив храм, немов кам’яний корабель.

2

ЛИШЕ ДО ВЕЧОРА КАРНАВАЛЬНОГО ВІВТОРКА ЗВІСТКА ПРО СМЕРТЬ ГУЛЬВІСИ СЯГНУЛА Назаре-дас-Фаріньяса, де жила дона Розилда в домі свого одруженого сина-залізничника, отруюючи життя невістці, яку перетворила на свою рабиню. Не гаючи часу,