Читати книгу - "Стара хвороба"

— Річ у тім, Зулейхо, що ти зараз у тому віці, коли формується особистість. Отож тобі неодмінно на кілька років слід забути те середовище…

Зулейха відразу здогадалася, що батько мав на увазі під словом «середовище». Це та атмосфера, в якій вона жила досі, Стамбул і особливе оточення її дядька.

Аж ось Зулейха з жахом збагнула, що вскочила в халепу. Її батько все обміркував. Таж він уперся на своєму, і ніяка сила на світі тепер не зможе зламати цього неговіркого вояка.

Всі зусилля були 6 намарне — згадати хоча 6 ті сльози, які вони пролили, благаючи його свого часу відмовитися від ролі шукача пригод в Анатолії.

Цей чоловік, навідуючи домівку раз на кілька років між нескінченними битвами на якусь мить, любив своє дитя, як люблять дітей друзів, до яких заходять на гостину. Нині цей гість обернувся на домашнього тирана, що розпоряджається її життям.

Була б Зулейха трохи старшою, можливо, помітила б не тільки занепокоєння в очах цього військовика, а звернула увагу на синюшної барви мішки в нього під очима — ознаку підупалого здоров’я… Вона б зрозуміла, що й зараз він не більше ніж гість…

Та вона цього не помітила. І лише сухо посміхнувшись і скрививши губи, мовила:

— Тату, а вам не здається, що ви дещо спізнилися?

* * *

Силіфке нічим не відрізнялося від тих містечок, у яких Зулейсі випало побувати на минулих літніх вакаціях в Анатолії. Не було воно й похмурішим за інші.

Такі самісінькі, як скрізь, виноградники, сади й річки навкруги. Нічого не змінилося.

Як і попередніми роками, запобігти ласки дівчини прагнули сім’ї розторопних службовців і офіцерів. Вони намагалися витягти її з дому на гуляння.

Зулейха усвідомлювала свою вищість над ними, знала, що в неї закохуються, що вона викликає захоплення в молодих людей. Це її розохочувало, проте радість швидко згасала: їхнє товариство було мало цікавим для неї, примітивність і одноманітність розваг, буденність обстановки наганяли нудьгу і відчай.

Їхній будинок стояв на маківці схилу, що збігав до берега річки. На нижньому поверсі була довга, вимощена камінням тераса. В кінці тераси перед виходом на вулицю біля дверей, скляні стулки яких ніколи не зачинялися, стояла пальма в кадубі на квіти і плетене крісло.

Літо видалося надто спекотним і парким. Слуга в будинку змушував садових працівників постійно носити воду з колодязя і часто лив її на кам’яну підлогу.

Молода дівчина в напівзабутті лежала в плетеному кріслі, поклавши голову на зчеплені пальці рук. Її дихання і циркуляція крові по венах, здавалося, були такі ж повільні, як рух судна з гребним колесом, що звільна обертає лопаті в спокійній течії річки.

* * *

Зараз на палубі Зулейха, хоча й була закутана в товсту ковдру, відчувала, як уся тремтить від північно-східного вітру, як вогнем палає її шкіра, хоча обличчя й руки мокрі від бризок.

Досі не зрозуміло, що стало причиною, але того літа здоров’я Зулейхи погіршало. Можливо, у неї був нервовий розлад.

Алі Осман-бей бачив, що донька відмовляється від їжі, а тому геть замучив місцевого лікаря, змушуючи його щодня дорогою додому заходити оглянути Зулейху. Це був смуглявий, огрядний чоловік. Він вбирався в просторий літній одяг з парусини, край його наскрізь змокрілої від поту накрохмаленої блакитної сорочки завжди вибивався із штанів, на яких постійно залишався розстебнутим один ґудзик.

Лікар незмінно ходив у панамі, яку зсередини викладав шарами листя винограду та інжиру, бо інакше його лиса голова потерпала від спеки. Увіходячи в двері з повним кошиком овочів та ягід із сусіднього саду, він гримів на весь будинок: «Маленька ханим, ти ще не встала?»

Не знати чому жвавість і гучний голос цієї людини викликали в Зулейхи обридження. Вона не відповідала на лікареві розпити, відмовлялася їсти частування, приготовані з ягід, які він приносив, і, хоч ріж її, не давала себе оглянути, комизячись, мов дитя.

Бідолашний лікар мусив складати назад у величезні, як саки, кишені піджака чистісінькі шприци, пляшечки зі спиртом, ампули з нововинайденими ліками, про які він в усі вуха туркав своїм пацієнтам і так багато розтлумачував науковою мовою, та йти собі геть, а назавтра о тій же порі знову бути тут.

Зо два рази на терасу до Зулейхи зазирнув Юсуф-бей і приніс букети, замовлені у садівника в міському парку.

Зулейха пригадала, як в одному з листів вона так писала дядькові про голову муніципалітету:

«Жоден міський голова в світі не зробив для своєї країни більше, ніж він. На вигляд це поставний молодий чоловік, якого навіть можна назвати вродливим. Але він не має душі. Увесь він якийсь надто простий, прозаїчний і малоцікавий. Тільки й мови що про дороги, воду, землю та районний бюджет…

У нього є маєток, він називається „Гьольюзю“. За кілька повоєнних літ він дав йому чималий прибуток… Йому є за що розгулятися… Подейкують, ніби він та ще кілька великих землевласників цілою колоною їздили автомобілями у Мерсін, дорогою стріляли з пістолетів, а в місті тринькали гроші в барах. Так і здиміла більша частина його річних доходів, решту він витратив на безглузді затії, як-от вирощування бананів у своїх земельних володіннях. А це в нього раптом прокинувся інтерес до політики… Хтозна, може, він планує стати депутатом? Зовсім занедбав маєток, ось уже півтора року, як обіймає посаду голови цього містечка. І день у день — якійсь партійні суперечки між почесними громадянами, службовцями, членами районного меджлісу,[20] членами меджлісу вілаєту і ще бозна з ким. Постійні сутички й плітки, як у школярів…

А в перервах між цими безглуздими зборами, які для нього ані трохи не цікаві, запорошений з голови до ніг, наш міський голова бігає сюди-туди з діловими пропозиціями, кричить, повчає, доповідає. Він корчить із себе людину, яка залагоджує питання світового значення, не помічаючи всієї сміховинності свого становища.

А коли б ви побачили, як в інші дні, коли все довкола плавиться від спеки, він настромить на голову циліндр, поначіпляє на себе кокард та інших відзнак і, весь змилений, як той кінь, вирушає на які-небудь урочистості, то просто померли б зо сміху…

А ще наш красень твердо вирішив чимскоріш модернізувати селище. Турбується про електризацію. Намагається організовувати прийоми під голим небом.

Через те, дядечку, хоч я вже, здається, писала: щоразу, коли я бачу цього молодого деребея,[21] мені здається, ніби вся відсталість, безбарвність і нудьга місцевого