Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Чому я тут, а не вдома з ним? Чи є в мене проста відповідь? Я на мить замислилася про це. Можливо, я, як і Кітті, шукаю пригод? Чи прислухалася до Максін і вхопилася за шанс дочекатися чогось — чи, прости господи, когось — перед тим, як занапастити своє життя? Я рішуче прогнала цю думку. Ні, я тут заради Кітті. Ось так просто.

—Тому що я потрібна моїй подрузі, — мовила я, стискаючи долоню Кітті.

— Це так мило, — сказала Мері. — Знаєте, вам дуже пощастило мати одна одну. У мене немає такої подруги.

Кітті, безмежно щедра душа, тепло всміхнулася до Мері.

—Тепер у тебе є ми.

З-під чарівної усмішки Мері зблиснули нерівні зуби.

— Чудово, — мовила вона й засунула ще один моток до ящика.

Ми скрутили їх десь із сотню. Крапля в морі, так, проте я пишалася цим. Купа бинтів у перший день на Бора-Бора. Ми були причетні до реальної справи. Ми по-справжньому жили.

* * *

У їдальні — примітивній будівлі з рядами довгих столів — медсестрам відвели два окремі. «Ми не їмо із солдатами», — сказала медсестра Гільдебренд. Однак ми помічали кожен їхній рух, як і вони — наш. Чоловічі погляди свердлили наші спини, поки ми їли м’ясні консерви з бобами.

—Гидотна їжа, — сказала Мері, піднісши до світла настромлену на виделку горошину. — Погляньте, це справжній камінь.

—Зате ми повернемося додому з бездоганною фігурою, — усміхнулася завжди оптимістична Кітті.

Стелла й Ліз сиділи навпроти, але після ранкових коментарів щодо Кітті я нехтувала їхньою присутністю.

—Ну і ну, — театрально мовила Стелла, показуючи на стіл у куті, за яким сиділи троє солдатів. — Як вам таке?

Мері й Кітті, не підозрюючи про мою злість, обернулися глянути, про кого там ідеться.

—Викапаний Кларк Ґейбл, — сказала Кітті. — Цікаво, хто він.

—Його звати Елліот, — заговорила Стелла. — Нас познайомив капрал, який ніс мій саквояж. Хіба не мрія?

Мері кивнула.

—О так, — і натужно ковтнула трохи консерви.

— Проте, — вела далі Стелла, — кажуть, що він палко кохає вдома жінку. Одружену жінку. — Ми синхронно витріщилися. — Він міг би знайти когось тут, — скрушно хитала головою дівчина, — однак подейкують, що він просиджує кожне звільнення на самоті в казармі, пише щось у блокноті та мріє про неї.

—Як романтично, — замріяно мовила Кітті.

—Чоловік, що аж так закоханий у жінку, — це велика рідкість, — кивнула я.

—Або велика дурість, — затріщала Стелла, викладаючи свій план, як привернути увагу Елліота. Я тим часом копирсалася в тарілці.

А потім таки глянула на стіл, за яким сидів цей хлопець. Він справді нагадував Кларка Ґейбла. Вродливий, темні очі, густе смолисте волосся кучерявиться над чолом. Але мій погляд спинився на його сусіді ліворуч. Високий, але не кремезний, волосся світліше й тонше, шкіра зацілована сонцем і веснянкувата. Лівицею він закидав до рота їжу, а правицею тримав книжку, у яку поринув з головою. Перегорнувши сторінку, він підвів погляд. Наші очі зустрілись, і кутики його губів розтягнулися в усмішку. Я вмить відвернулася. Що на мене найшло? 1 тепер докоряла собі, що переступила правила доброго тону.

Мої щоки пашіли, але я змусила себе проковтнути шматок консерви, стримуючи блювотний рефлекс. Стелла, яка все бачила, зміряла мене глузливим поглядом, але я відвернулася, намагаючись опанувати себе.

* * *

Я вирішила, що тропічні ночі, навіть якщо вони з москітами, кращі за тропічні дні. Повітря відпочило від сонця, і стало легше дихати. З моря підіймалася прохолодна імла. А зорі, мерехтливі зорі висіли так низько, що можна було простягнути руку догори й зірвати якусь із кубового неба.

Під ручку з Кітті ми прямували гравійною стежкою до центру бази, де починалися вечірні розваги. Вона в жовтій сукні, я в червоній. Кітті під’юджувала мене вдягнути щось сміливіше, і останньої миті я здалася.

Дорога була недалека, може, зо п’ять міських кварталів, але на підборах здавалася значно довшою. Проминаючи санітарну частину, ми помітили всередині світло. Сестра Гільдебренд досі там? Ми поспіхом проскочили повз будівлю. Наближаючись до казарм, ми з Кітті вдавали, що не чуємо свисту солдатів, які палили цигарки надворі.

Відійшовши на безпечну відстань, Кітті потягнула мене за руку.

—Дивись! — вона показала на пишний зелений кущ, усипаний пречудесним цвітом.

—Як красиво. А що це?

—Гібіскус, — відповіла Кітті, зірвала червону квітку й заколола її за правим вухом. А тоді простягнула мені другу. — На островах Французької Полінезії заведено носити квітку за лівим вухом, якщо ти вже закохана. А якщо твоє серце вільне — то за правим.

—Звідки ти це знаєш?

—Знаю, та й годі, — засміялася Кітті.

Я крутила величезну квітку в руках, не зводячи очей зі зморщених багряних пелюсток.

—Тоді маю носити її за лівим. — Я сумлінно заколола квітку.

—Як мило, — сказала Кітті, показуючи на імпровізований танцмайданчик удалині. Його нашвидкуруч склепали з фанери. — Ліхтарики.

Гірлянди з крихітними ліхтарями перепліталися над головою, зачеплені за пальмове листя, яке заміняло бруси. Солдати юрмилися обабіч і перешіптувалися, спостерігаючи за наближенням гурту медсестер. П’ятеро музик вийшли на сцену й налаштовували інструменти, а конферансьє озброївся мікрофоном.

—Раді вітати представниць Служби медичних сестер на нашому маленькому острові, — заговорив він. — Хлопці, ну ж бо, улаштуймо панянкам гідну зустріч.

Після оплесків і вигуків заграли музики, але спершу ніхто не зрушив з місця.

— Що нам чинити? — прошепотіла Кітті. Її подих лоскотав моє плече.

— Нічого, — відповіла я, шкодуючи, що не залишилася в кімнаті читати книжку.

Стелла й Ліз наважилися ступити крок уперед, і двійко найсмі-ливіших хлопців кинулися їм назустріч.

— Можна запросити вас? — з південним акцентом запитав Стеллу солдат, що чванився, як павич. Другий підлестився до Ліз. Обидві дівчини погодилися.

—Глянь на них, — озвалась я до Кітті. — Так швидко.

Та Кітті мене не чула. Я знала, кого вона видивлялась у натовпі. Аж раптом до нас, точніше до Кітті, підійшов чоловік. Я бачила його на летовищі зранку.

—Я побачив вашу квітку, — мовив він, театрально вклонившись. Поруч із Кітті чоловіки завжди дивно поводилися. — Мене звати Ленс.

Він простягнув руку, Кітті подала свою і дозволила її награно поцілувати.

Я закотила очі. Ленс був високий і м’язистий, мав непримітне коричневе волосся, гострі риси обличчя і манірну