Читати книгу - "ВДВ (Великий Дружній Велетень), Роальд Даль"

— Бідолаховий поросявчик щокожного дня казати те саме, — зауважив на це ВДВ. — Він казати: «Я ніколиво не причиняти людині зла — чому ж вона хотіти мене їсти?»

— Ой, лишенько! — зойкнула Софія.

— Людські створінькала робити правила, які підходять їм самим, — вів далі ВДВ. — Але ці правила не підходять малим поросявчикам. Я правий чи лівий?

— Правий, — зітхнула Софія.

— Велетні також робити правила. Їхні правила не підходять людським створінькалам. Усі вигадують свої правила, які підходять лише їм.

— Але ж вам теж не подобається, що ці кровожерливі велетні щоночі поїдають людей?

— Не подобається — рішуче підтвердив ВДВ. — Один правий — це не два лівих. Тобі зручняво у моїй кишені?

— Нормально, — відповіла Софія.

Зненацька ВДВ знову набрав шалену швидкість, стрімко просуваючись уперед велетенськими стрибками. Пейзаж довкола знову став розмитий, і Софія мусила сховатися в кишеню від скаженого вітру, щоб залишитися з головою на плечах. Вона згорнулася там клубочком, слухаючи ураганний свист вітру, що вривався крізь дірку в кишені, шаліючи, немов тайфун.

Але цього разу ВДВ не надто довго утримував шалену швидкість. Здавалося, ніби він долав якісь страшні перешкоди: гірські вершини, океан або пустелю.

Проминувши їх, він знову сповільнив швидкість до свого нормального бігу, тож Софія мала нарешті змогу вистромити з кишені голову й роздивитися довкола.

Вона відразу зауважила, що тепер вони опинилися в якійсь дуже блідій країні. Сонце зникло за імлистою пеленою. Повітря з кожною хвилиною ставало дедалі прохолоднішим. Ніде не виднілося ані деревця. Здавалося, тут не існує жодного кольору. Туман щохвилини густішав. Стало ще холодніше, а все довкола цілковито поблякло.

Вони опинилися в країні примарних туманів і випарів. Під ногами росла мовби якась трава; але вона чомусь не була зеленою, а попелясто-сірою. Довкола не було видно жодної живої істоти і не чулося ніяких звуків, окрім м’якого гупання кроків Великого Дружнього Велетня, що стрибасто пробивався крізь мряку.

Зненацька він спинився.

— Нарешті ми тут! — оголосив він.

Він нахилився, вийняв Софію з кишені й поставив на землю.

Дівчинка ще й досі була боса і в нічній сорочці. Софія, тремтячи, зіщулилась і роззирнулася на вируючі тумани і випари.

— Де ми? — запитала вона.

— У Країні Сонів, — відповів ВДВ. — Тут починаються усі сони.

Сонолови

Великий Дружній Велетень поставив на землю валізу і нахилився так низько, що його обличчя опинилося на одному рівні з личком Софії.

— Відтеперно ми сидіти тихусі-тихусі, як манюні мишастики, — прошепотів він.

Софія кивнула головою. Її цілковито огорнуло туманом. Щічки від цього стали вологі, а на волоссі заіскрилися крапельки роси.

Великий Дружній Велетень відчинив валізу і взяв з неї кілька порожніх скляних банок. Поставив їх на землю, відкрутив покришки і випростався на увесь зріст. Його голова була тепер аж десь угорі. Вона то зникала серед вируючої мряки, то знову з неї вигулькувала. У правій руці він тримав свій довжелезний сачок.

Софія, дивлячись угору, побачила, як закрутилися його вуха. Вони мовби відокремилися від голови і легенько розгойдувались.

Раптом ВДВ подався вперед, високо підстрибнув і спритно змахнув сачком, розтинаючи мряку.

— Піймав! — крикнув він. — Баночку! Баночку! Хутко-хуткісімо!

Софія підняла банку і простягла її велетню. ВДВ опустив сачок і обережно переклав із сачка в банку щось абсолютно невидиме. Кинув сачок на землю і спритно накрив банку долонею.

— Покришку! — прошепотів він. — Хуткісімо!

Софія простягла йому покришку і він міцно її закрутив. ВДВ був надзвичайно збуджений. Він приклав банку до вуха й уважно прислухався.

— Це ляльний кліпунчик! — прошепотів він тремтячим від хвилювання голосом. — Це... це... це... це навіть ліпшіше. Це візіяна! Це золотиста візіяна!

Софія оторопіло дивилася на нього.

— Ой боже-дайбоже! — захоплено промовив він, тримаючи перед собою банку. — Ох і пощастивить якомусь мовлятку, коли я вдмухнути цей чудесенний сон до його спаленьки!

— Це справді гарний сон? — поцікавилася Софія.

— Гарний сон?! — заволав він. — Та це ж золота візіяна! Я не часто його ловити! — Він простяг Софії банку і сказав: — А тепер завмри, як морська сплюхавочка. Гадаю, нині можна спіймати цілий рій візіянок. І прошу тебе: не дихвай. Від тебе страшно багато шумовиння.

— Але ж я не ворухнула жодним м’язом, — обурилася Софія.

— І не кулькай, — різко урвав її ВДВ.

І знову він випростався в тумані, наготувавши сачок. Запала мертва тиша. Очікування, прислуховування... Аж раптом з несподіваною спритністю він знову підстрибнув і змахнув сачком.

— Другу баночку! — крикнув він. — Хутко-хуткісімо!

Коли й другий сон було надійно сховано під покришкою в баночці, ВДВ приклав її до вуха.

— Ой, ні!!! — вигукнув він. — Краще б мені вечерювати блохастими личинками і колорадськими бзяками!

— Що трапилось? — здивувалася Софія.

— Жахомастик! — залементував він з болем і обуренням. — Ой-йо-йой, рятуйте наші груші! — бідкався ВДВ. — І не введіть у конюшину! Чорти-його-цяцька!

— Що ви маєте на увазі?! — розгубилася Софія, бо ВДВ з кожною миттю ставав дедалі стурбованіший.

— Ой, гамселяйте мої очкуляри! — волав він, розмахуючи банкою. — Я долати такий шлях, щоб упіймати золотаві сони, і що ж я зловляти?

— А що ви зловили? — запитала Софія.

— Я зловляти жахомахнющого жахомастика! — вигукнув він. — Це не просто поганючий сон! Це гіршіше! Це кошмаріон!

— Ой, божечку! — забідкалася Софія. — І що ж ви з ним зробите?

— Я ніколи-преніколи його не випускати! — крикнув ВДВ. — Бо інакше якесь бідолашнове мовлятко може побачити найщуренніший кошмаріон! Це дуже-байдуже безнепечно! Я його вибухну, як тільки ми вернутися до додоми!

— Кошмари — це найгірше, — погодилася Софія. — Колись я прокинулася від нього в холодному поту.

— Після жахомастика ти прокидатися в крижаному верещанні, аж зуби ставають дибки! Від нього кров у жилах замерзувати, як бурульки, а шкіра злізати на підлогу і повзувати повзиками!

— То він аж такий поганий?

— Гіршіше нема! — заволав ВДВ. — Це натуральний куцюрюбен!

— Ви ж казали, що це жахомастик, — нагадала Софія.

— Так, це жахомастик, але це ще й куцюрюбен і кльоц! Трійко в одному! — сказав