Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
*****
Цього ранку я шкодую, що вже не палю, гіркуватий дим до нагоди пасує – ця ніч занадто коротка. А наша лісова пожежа не вщухає, розганяючи пекуче шаленство венами. Та в її очах ніби таймер, що безжально увімкнув зворотній відлік і рахує наші останні хвилини разом. Вона затихає, ледь відчутно торкаючись мого волосся і сподіваючись, що засну. Та сьогодні втекти непомітно не вийде. Неймовірна, незбагненна, достобіса пристрасна! Така ніжна і сильна, смілива і нерішуча водночас, як п’янка мрія на смак ця жінка. Пані запросила мене на танок, та вести не заборонила, палко і нестримно віддаючись на мою волю. Щоправда, танок на одну ніч, схоже. Втім, хіба це має мене непокоїти? Можливо, я бачу якусь невизначеність в її очах, та з губ зривав лиш стогони – слів не було. І зараз тиша між нами вібрує, все не вирішимо хто перший проллє цю нестабільну субстанцію.
– Скільки у тебе ще є часу? – з поцілунком вдихаю у неї запитання.
– Хвилини, - скоріше прочитав ніж почув.
Жодної не витрачу намарно – всі заберу.
*****
Я вже спізнююсь. І майже того не боюсь. Зараз так легко уявити, як купую квиток на інший день, як ще на добу забуваю про існування реального світу. Та що це змінить? Я все одно не смикну стоп-кран, мушу хоч раз у житті не звернути з наміченого маршруту, віддаючись на волю течії. Просто треба якось вгамувати розбурхані гормони, хоча, поки причина дисбалансу поруч, це достобіса складно. Мій будильник знову галасує, додаючи ще трохи реальності в нашу швидкотанучу мильну бульбашку. Вийшовши далеко за звичні рамки, я не в змозі підібрати слів, які пасують до цього ранку. Що сказати наостанок та чи треба щось пояснювати? Під далеке шипіння кавоварки шукаю кімнатою останні складові мого гардеробу.
– Ось, тримай, - в його лівій руці моя білизна, в правій горнятко запашної кави.
Рухаючись в бік коридору ми допиваємо свій ранковий напій, спиняючись перед дверима для цілунку - він гірчить. Це поцілунок-прощання, та поцілунок-запрошення я не чекала. В голові до дзвону порожньо, на вустах його смак і жодного слова.
– Не пропоную, бо бачу – не хочеш щоб далі проводжав, - тихо промовляє Вадим за руку ведучи мене до ліфту. – Та як покличеш – довго не чекатимеш.
В ліфті літня жінка з дитиною і наше прощання виходить скромним та лаконічним, лиш ніжний стриманий цілунок у щоку і тихий шепіт, що голками біжить по шкірі:
– Слів не шукай, все що треба – в твоєму останньому повідомленні.
Щойно двері ліфта зачиняються, відрізаючи мене від прощальної посмішки Вадима, починаю копирсатись у нетрях рюкзака. Втрачаючи терпіння та ігноруючи здивованих сусідів по кабіні, висипаю з нього все на підлогу. Намацую телефон, що сховався між білетом і білизною, з другої спроби розблоковую екран і шукаю потрібний мені чат.
«Дякую) Хай щастить!»
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій любий попутник, Інна Земець», після закриття браузера.