Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

решти вони й поготів згодяться, правда ж? Хто з нас доношує старий одяг до кінця, так що стара куртка розлазиться на нитки й навіть віддати її жебракові не вважалося б доброчинністю, адже той, можливо, передав◦би її ще злиденнішому горопасі (чи, можливо, заможнішому, якщо той може обійтися меншим)? Кажу вам: остерігайтеся справ, які потребують нового одягу, а не нового носія одягу. Якщо ви не стали новою людиною, то чи підійде вам новий одяг? Якщо перед вами постає нове завдання, спробуйте виконати його в старому одязі. Люди потребують не знарядь праці, а просто щось зробити, чи то пак кимось стати. Можливо, взагалі не варто купувати нового одягу, хай◦би як обшарпався й забруднився старий, доки наші вчинки, задуми й мандри не перетворять нас на нових людей у старім вбранні, коли чіплятися за старе — це як тримати молоде вино у старих міхах. Сезон зміни пір'я мусить ставати для нас потрясінням, як для птахів. Гагари усамітнюються, щоб вилиняти, на далеких ставках, змія на самотині скидає стару шкіру, а гусінь внаслідок внутрішніх змін і зростання — свою оболонку. Одяг — це лише наша зовнішня тлінна шкірка. Той, хто гадає інакше, виходить у море під чужим стягом, і врешті як не власна думка, то людський осуд виведуть його на чисту воду.

Ми вдягаємо вбрання за вбранням, наче ми тїї дерева, які розвиваються, нарощуючи шари кори. Вбрання, в якому виходимо в люди, часто благеньке й химерне, — це наш епідерміс і фальшива шкіра, не зумовлена самим життям; її можна скинути будь-якої миті без фатальних ушкоджень; одяг на щодень — це клітинна шкаралупа чи кора; ну а наші сорочки — це флоема чи справжня кора, якої не вдасться зняти, не окільцювавши й не знищивши людини. На моє переконання, всі раси бодай у певний сезон носять якийсь відповідник сорочки. Слід вдягатися просто, щоб можна було торкнутися себе у темряві, а жити ощадно і в стані готовності, щоб, якщо ворог візьме місто, вийти, як стародавній філософ, за браму з порожніми руками[90] — й нічим не перейматися. Одне цупке вбрання у більшості випадків варте трьох тонких, а одяг такий дешевий, що доступний будь-якому покупцю: цупке пальто можна придбати за п'ять доларів, а слугуватиме воно стільки ж років. Цупкі штани — за два долари, чоботи з коров'ячої шкіри — за півтора долара пару, літній капелюх — за чверть долара, зимову шапку — за шістдесят два з половиною центи. Ще кращий одяг можна виготовити вдома за собівартістю. Невже бідняк, вбраний у самостійно зароблений одяг, не зустріне мудреця, який висловить йому пошану?

Коли я прошу одяг певного крою, моя кравчиня суворо каже: «Зараз таких не шиють», — мовби покликаючись на безособистісний авторитет штибу мойр[91]. Мені складно отримати бажане, бо їй не віриться, що я мав необачність попросити таку дурницю. Почувши це пророче речення, я на мить поринаю в задуму й повторюю собі кожне слово, щоб збагнути його значення і зрозуміти, як◦же ті вони, що «такого вже не шиють», співвідносяться зі мною і за яким правом вони владні над справами, що стосуються особисто мене. Врешті-решт я відповідаю так само загадково: «Це правда, останнім часом не шили, але вже шиють». Яка користь від замірів, якщо вона вимірює тільки ширину моїх плечей, але не вимірює моєї вдачі, ніби я — просто вішак для пальта? Ми не поклоняємося ані харитам[92], ані паркам[93] — лише моді, а ця пані пряде, плете й ріже без жодних сумнівів. Коли верховна мавпочка в Парижі начіпляє собі на голову дорожнього капелюха, всі мавпочки в Америці чинять так само. Інколи я зневірююся в людях і їхній здатності бути простими й чесними. Спочатку їх потрібно пропустити через потужний прес і витиснути всі давні упередження, щоб вони ще довго не могли зіп'ястися на ноги, та й то знайдеться серед товариства хтось із личинкою в голові, яка вилупилася з невідь-коли відкладеного яйця — таких не бере навіть вогонь, — і всі ваші зусилля будуть марні. Хай там як, не варто забувати, що єгипетське збіжжя, яке передала нам мумія, проросло.

У цілому, думаю, не можна стверджувати, що у цій країні чи деінде одяг заслужив на високе ймення мистецтва. Люди вдягаються в те, що вдалося добути. Як викинуті на безлюдний острів моряки, вони натягують на себе все, що знайшли на березі, а на невеликій просторовій чи часовій відстані висміюють костюми одне одного. Кожне покоління висміює моду попередників, але поклоняється новим віянням. Нас веселить вбрання Генриха VIII чи королеви Єлизавети, наче це одяг короля й королеви Канібальських островів. Будь-який одяг має жалюгідний чи гротескний вигляд, коли його зняти з людини. Лише серйозні очі, що визирають з-понад костюма, чи щире життя, що протікає в ньому, тамує сміх і освячує вбрання будь-якого народу. Якщо Арлекіна скрутять кольки, то і його вбрання відбиватиме страждання. А◦коли солдата вбиває гарматне ядро, то й лахміття його заюшене багрянцем.

Дитинний і дикунський голод чоловіків і жінок на нові оздоби такий, що цілі юрми вдивляються в калейдоскоп у надії розгледіти саме той орнамент, якого потребує нинішнє покоління. Виробники розуміють, що це просто примха. Вони бачать, що з двох сувоїв сукна, які різняться між собою лише кількома нитками певного кольору, один умить розпродасться, а другий лежатиме на полиці, хоча нерідко буває так, що вже наступного сезону другий виявиться моднішим. Проти наших минущих примх навіть татуювання не видається аж таким огидним звичаєм. Не можна вважати його варварством лише тому, що малюнок вкарбований у шкіру й незмінний.

Я не вірю, що нинішня фабрична система — найкращий спосіб забезпечити людство одягом. Умови праці на фабриках дедалі сильніше нагадують англійські робітні будинки, що й не дивина, адже, наскільки я чув і міг спостерегти сам, головне їхнє завдання — не дати людям чесний і добрий одяг, а, поза сумнівом, збагатити корпорації. У кінцевому висліді, люди досягають лише тих цілей, що їх собі поставили. Отже, навіть якщо у близькій перспективі ми зазнаємо поразки, потрібно ставити собі високу мету.

*

Що ж до Прихистку, то я не заперечую його необхідності на нинішньому етапі, хоча існують приклади того, як люди протягом тривалих періодів обходилися без будинків, і то в холодніших країнах, ніж наша. Семюел Ленґ[94] писав, що «лапландець у шкіряному вбранні та шкіряному мішку, що його вдягають на голову та плечі, може спати в снігу ніч