Читати книгу - "Додому"

Весела музика стала гучнішою.

Коли «Бостон Селтікс» обрали його в першому раунді драфту НБА, здавалося, мрії Майрона справдилися.

А тоді, як заявив приречений голос за кадром, «і трапилася трагедія…»

Лунка музика раптово обірвалася. Натяк на щось лиховісніше.

«Трагедія трапилась» у третій чверті найпершої Майронової гри до початку сезону, вперше і востаннє, коли він одягнув зелену форму «Селтікс» із номером 34. «Селтікс» грали з «Вашинґтон Буллетс». До того моменту галас навколо дебюту Майрона себе виправдовував. Він заробив вісімнадцять очок. Він розігрівся, запрацював на повну силу, перебуваючи в полоні солодкого блаженства від тяжкої праці, — блаженства, що його він відчував лише на баскетбольному майданчику, а тоді…

Напевно, режисери «Колізії» показали повтор «жахливого» моменту понад двадцять разів з усіх кутів. Вони показали його з нормальною швидкістю. Вони показали сповільнену версію. Вони показали його з позиції Майрона, згори, з першого ряду. Байдуже. Результат завжди був однаковим.

Новачок Майрон Болітар саме відвернувся, коли Великий Берт Вессон, важкий форвард-професіонал, завдав йому несподіваного удару. Коліно Майрона вигнулося так, як не задумувалося ні Богом, ні анатомією. Навіть на відстані можна було почути нудотний звук, схожий на вологий тріск.

Бувай, кар’єро.

— Це видовище, — сказав Гладкий Ґанді, удавано надувшись, — нас засмутило. Він озирнувся. — Чи не так, хлопці?

Усі, навіть Собачий Нашийник, хутенько скопіювали його надутий вигляд. Тоді всі витріщилися на Майрона.

— Так, я це вже пережив.

— Справді?

— Не все збувається, на що хтось сподівається, — відповів Майрон.

— Мені подобається цей вислів. Американський? — спитав Гладкий Ґанді з посмішкою.

— Єврейський.

— А на гінді ми кажемо: «краще знати, ніж балакати». Бачите? Спершу ми дізналися ваше ім’я. Тоді подивилися фільм, зламали вашу електронну пошту…

— Ви… що?

— Там не було нічого цікавого, але ми не закінчили. Ми перевірили записи у вашому телефоні. Менше, ніж двадцять чотири години тому, доки ви були у Нью-Йорку, на ваш мобільний телефон надійшов виклик з невизначеного номера. Дзвінок був з Лондона, — він простягнув руки долонями догори. — І ось ви тут. З нами.

— Ґрунтовно, — сказав Майрон.

— Ми старалися.

— То ви знаєте, чому я тут.

— Знаємо.

— І?

— Припускаю, ви працюєте на сім’ю хлопця.

— Це важливо?

— Не дуже. Інколи ми й рятуємо, звичайно. Правду кажучи, все пов’язано з доходом. Я навчився цього в Ешана, який має свою релігію — радше культ — за межами Варанасі в Індії. Він був чудовою людиною. Він розповідав про мир, гармонію і доброчинність. Він був таким харизматичним. Підлітки зліталися до нього звідусіль і віддавали його храму всі свої земні надбання. Вони жили в наметах на пустищі, яке добре охоронялося. Інколи батьки хотіли забрати своїх дітей. Великий Ешан міг піти назустріч. Він не просив багато — ніколи не був дуже жадібним, як він казав, — але якщо він міг отримати від батьків більше, ніж заробляють його діти працею чи жебракуванням, він брав гроші. Я такий самий. Якщо один з моїх працівників найбільше заробляє сексом, то це його робота. Якщо ж працівник управний у грабунку, що намагався зробити з вами наш друг Ґарт, то ми його ставимо на ту ділянку.

Господи, любить же цей чоловік поговорити!

— Скільки?

— Сто тисяч фунтів готівкою за кожного хлопця.

Майрон не відповів.

— Ця сума не обговорюється.

— Я і не веду перемовин.

— Чудово. Скільки вам треба часу, щоб зібрати цю суму?

— Ви можете отримати її просто зараз, — сказав Майрон. — Де хлопці?

— Облиште. У вас же немає такої суми з собою.

— Я матиму її за годину.

— Треба було просити більше, — усміхнувся Гладкий Ґанді.

— Ніколи не будьте дуже жадібним. Як казав великий Ешан.

— Ви знаєте, що таке біткойн?

— Не дуже.

— Не має значення. Переказ буде у кібер-валюті.

— Що це таке, я теж не знаю.

— Шукайте готівку. Вам скажуть, що робити.

— Коли?

— Завтра, — сказав Гладкий Ґанді. — Я зателефоную вам і все організую.

— Що швидше, то краще.

— Авжеж, розумію. Але ви також повинні збагнути, Майроне. Якщо ви спробуєте обійти якось нашу домовленість, я вб’ю хлопців, і їх ніколи не знайдуть. Я вб’ю їх повільно та болісно, після них не залишиться й попільця. Я зрозуміло пояснив?

Попільця?

— Зрозуміло, — сказав Майрон.

— Тоді можете йти.

— Ще одне.

Гладкий Ґанді чекав.

— Звідки мені знати, що це не обман?

— Ви сумніваєтеся в моєму слові?

— Я просто запитую, — докинув Майрон, стенувши плечима.

— Можливо, це й обман, — відказав Гладкий Ґанді. — Можливо, вам і не варто повертатися сюди завтра.

— Я тут не міряюся силою. Ви, — вказав Майрон на нього, — достатньо розумний, аби це збагнути.

Гладкий Ґанді погладив підборіддя і кивнув.

Майрон знав, що психопати майже завжди ласі до лестощів.

— Я просто думаю, — вів далі Майрон, — за такі гроші непогано було б мати якісь гарантії. Звідки я знаю, що хлопці точно у вас?

Гладкий Ґанді знову підніс руку і клацнув пальцями.

Фільм зник з екрана.

На мить він був чорним. Майрон подумав, що вони, мабуть, вимкнули телебачення. Але ні, це було не так. Гладкий Ґанді підійшов до клавіатури і повільно почав тиснути на кнопку яскравості. Екран знову став світлішим. Майрон побачив кімнату з бетонними стінами.

І там, у центрі кімнати, був Патрік.

Під очима синці, набряклі закривавлені губи.

— Його тримають поза місцем роботи, — сказав Гладкий Ґанді.

— Що ви з ним зробили? — Майрон намагався говорити рівно.

Гладкий Ґанді знову клацнув пальцями. Екран потемнів.

Майрон дивився у темряву.

— Як щодо іншого хлопця?

— Думаю, досить. Вам час іти.

— Ми домовилися, — зустрівся з ним поглядом Майрон.

— Домовилися.

— Я не хочу, щоб ви торкалися будь-кого з хлопців. Дайте мені слово.

— Не дам, — сказав Гладкий Ґанді, — Я зв’яжуся з вами завтра. Тепер, будь ласка, забирайтеся з мого офісу.

Розділ 7

Коли вони востаннє були в Лондоні, Уїн зняв їхній улюблений номер-люкс «Девіс» у готелі «Кларідж» на Брук-стрит. Поїздка закінчилася погано для всіх. Щоб цього разу змінити хоч щось, Уїн обрав більш фешенебельний готель «Ковент-Ґарден» на Монмут-стрит біля Севен-Дайлс.

Зайшовши до своєї кімнати, Майрон скористався разовим мобільним телефоном, що йому дав Уїн, щоб зателефонувати Терезі.

— У тебе все гаразд? — запитала вона.

— Все добре.

— Мені це не подобається.

— Я знаю.

— У нашому минулому було чимало таких моментів.

— Погоджуюся.

— Ми хотіли забути це все.

— Хотіли. Хочемо.

— З мене не найкраща «дожидально-дбайлива» дружина.

— Чудова алітерація. Три «н», а тоді всі «д»