Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

– Дурня йохана! – крикнув Кейлі, трохи зі сльозами на очах, бо оце власне втягнув носом дещицю фісштеху. – Нільфгардські фокуси, фортелі! Не нас, стріляних горобців, на такі плевели брати можна.

– Потроху, – стримав його Ґіселер. – Не гарячкуй, Кейлі. Готспорн, як ми його знаємо, не звик слова на вітер кидати чи морду за так кривити. Звик він знати, що й для чого говорить. І тому напевне відає, та й нам розповість, звідки та раптова нільфгардська ласкавість.

– Імператор Емгир, – спокійно сказав Готспорн, – бере дружину. Скоро ми у Нільфгарді матимемо імператрицю. Тому мають оголосити амністію. Імператор начебто страшенно щасливий, тож і іншим хоче подарувати щастя.

– До дупи мені імператорське щастя, – зарозуміло заявила Містле. – А амністією дозволю собі не скористатися, бо чогось та нільфгардська ласка мені свіжим мішком тхне. Начебто палю на шпичак стругали, ха-ха!

– Сумніваюся, – стенув плечима Готспорн, – аби то був підступ. Це ж справа політична. І велика. Більша, ніж ви, Щури, ніж усе місцеве гультяйство, докупи взяте. Тут у політиці справа.

– Чи то – про що? – нахмурився Ґіселер. – Бо ми ані дідька не зрозуміли.

– Весілля Емгира є політичним, і політичні справи за допомогою весілля того мусять бути виграні. Імператор творить тим шлюбом союз, хоче ще сильніше Імперію згуртувати, покласти край прикордонним сутичкам, мир запровадити. Бо знаєте, із ким він одружується? Із Ціріллою, спадкоємицею трону Цінтри.

– Брехня! – крикнула Цірі. – Дурня повна!

– І яким це чином панна Фалька звинувачує мене у брехні? – Готспорн підвів на неї очі. – Чи ж би є вона краще поінформованою?

– Напевне!

– Тихіше, Фалько, – скривився Ґіселер. – Як тобі сором на столі наколювали, ти мовчала, а тепер репетуєш? Що то за Цінтра, Готспорне? Що то за Цірілла? І начебто чому воно має бути важливим?

– Цінтра, – втрутився Реф, сиплячи собі фісштех на палець, – то королівствечко на півночі, за яке Імперія воювала з тамтешніми володарями. Років три чи чотири тому воно було.

– Вірно, – підтвердив Готспорн. – Імперські підкорили Цінтру й навіть перейшли річку Ярру, але пізніше мусили відступити.

– Бо отримали під дупу під горою Содден! – гарикнула Цірі. – Відступили, ага, мало підштаники не погубили!

– Панна Фалька, як бачу, обізнана з новочасною історією. Похвально, похвально для такого молодого віку. Чи вільно мені запитати, де панна Фалька тому вчилася?

– Не вільно!

– Досить! – знову втрутився Ґіселер. – Давай про ту Цінтру, Готспорне. І про амністію.

– Імператор Емгир, – сказав купець, – вирішив створити у Цінтрі плющове панство…

– Яке?

– Плющове. Що, наче плющ, не в силах існувати без потужного дерева, навколо якого завивається. А деревом тим є Нільфгард. Уже існують такі панства, візьмемо хоча б Метінну, Маехт, Туссан… Королюють там місцеві династії. Начебто королюють, треба розуміти.

– Те зветься «уявна автономія», – похвалився Реф. – Я про таке чув.

– Проблема з тією Цінтрою була у тому, що тамтешня королівська лінія вигасла…

– Вигасла?! – здавалося, з очей Цірі сипнуть за мить зелені іскри. – Добре ж вона вигасла! Нільфгардці вбили королеву Каланте! Просто вбили!

– Визнаю, – Готспорн жестом заспокоїв Ґіселера, який вже знову готувався ганити Цірі за втручання, – що панна Фалька просто фонтанує знанням. Королева Цінтри і справді полягла під час війни. Загинула також, як думали, її онука Цірілла, остання з королівської крові. Тоді Емгиру не залишалося робити нічого, ніж створити, як ото мудро сказав нам пан Реф, уявну автономію. Аж тут раптом ні з того ні з сього ота Цірілла знайшлася.

– Казочки якісь, – пирхнула Іскра, спираючись на плече Ґіселера.

– І справді, – кивнув Готспорн. – Трохи воно як у казці, треба визнати. Кажуть, що оту Ціріллу зла чаклунка ув’язнила була десь на далекій Півночі, у магічній вежі. Але вдалося їй – Ціріллі, не вежі – втекти й попросити притулку в Імперії.

– То одна велика, холерна, неправдива дурня і брехня! – верещала Цірі, тремтливими руками хапаючи коробочку з фісштехом.

– А імператор Емгир, як несуть чутки, – продовжував не збитий з пантелику Готспорн, – щойно побачив її, закохався без пам’яті й хоче взяти за дружину.

– Соколиця має рацію, – твердо сказала Містле, акцентуючи слова ударами кулака об стіл. – То все холерна дурня! Тільки не можу зрозуміти, про яку холерну холеру тут йдеться. В одному я впевнена: спирати на тій дурні надію на нільфгардську ласку було б ще більшою дурнею.

– Так і є, – підтримав її Реф. – Що нам за справа до імператорського одруження? Та хоча б і не знаю, з ким імператор одружувався, на нас інша наречена чекатиме. Конопляна!

– Не у ваших шиях справа, дорогоцінний Щуре, – нагадав Готспорн. – Це політика. На північних рубежах Імперії все ще ребелії,[15] бунти й усілякі рухи, особливо у тій Цінтрі та в околицях. А візьме Імператор за дружину спадкоємицю Цінтри, і Цінтра заспокоїться. Буде урочиста амністія, повстанські загони зійдуть з гір, перестануть імперських шарпати й прикрості їм вчиняти. Ба, якщо цінтрійка сяде на імператорському троні, то бунтівники й в імперську армію можуть вступити. А ви ж знаєте, що на Півночі, за річкою Яррою, війна триває, кожен солдат важливий.

– Ага, – скривився Кейлі. – Отепер я зрозумів! Отака то амністія! Дадуть вибір: отут паля загострена, отут імперські кольори. Або палю в жопу, або кольори на спину. І на війнусю, за імперію помирати!

– На війнусі, – повільно сказав Готспорн, – і насправді по-різному буває, як воно у тій пісеньці співають. Але ж не всім треба воювати, дорогенькі мої Щури. Хоча можливим, вочевидь після виконання умов амністії і визнання провини, є певний рід… заступної служби.

– Чого?

– Знаю, у чому справа. – Зуби Ґіселера блиснули коротко на засмаглій, синій від поголеної щетини пиці. – Купецька гільдія, діти, мала б бажання нас пригорнути. Притулити й приголубити. Як паніматка.

– Скоріше як суча мати, – буркнула під ніс Іскра. Готспорн вдав, що не почув.

– Маєш повну слушність, Ґіселере, – сказав прохолодно. – Гільдія може, якщо забажає, вас найняти. Офіційно, для різноманітності. І приголубити. Дати охорону. Також офіційно й також для різноманітності.

Кейлі хотів щось сказати, Містле хотіла щось сказати, але швидкий погляд Ґіселера відібрав мову в обох.

– Перекажи гільдії, Готспорне, – сказав холодно отаман Щурів, – що ми вдячні за пропозицію. Подумаємо, прикинемо, погомонимо. Вирішимо, що вчинити.

Готспорн встав.

– Поїхав я.

– Зараз, в ніч?

– У селі заночую. Тут мені якось незручно. А завтра прямісінько до кордону з Метінною, потім головним шляхом до Форгехаму, де я до Еквінокції забавлятимуся, і хтозна, чи не довше. Бо стану там очікувати на тих, хто вже вирішив, що вони готові об’явитися і під моєю опікою