Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

– А я знаю, що він напевне не має на думці ту, яку проводить, – сказала Ассіре вар Анагід, дивлячись на Філіппу.

– Я аполітична, – підвела голову Маргарита Ло-Антіль, – І моя школа – аполітична. Я маю на увазі всі види й типи політики, які існують!

– Дорогі пані, – відізвалася Шеала, що певний час вже мовчала. – Пам’ятайте, що ви є домінантною статтю. Тож не поводьтеся наче дівчатка, видираючи одна в одної з рук через стіл тацю із солодощами. Заявлений Філіппою principium є цілком ясним. Принаймні, для мене, а я маю замало підстав, аби вважати вас менш розумними. Поза цією залою будьте, ким забажаєте, служіть, кому заманеться і чому заманеться, настільки вірно, як захочете. Але коли конвент[21] збереться, займатися ми будемо виключно магією і її майбутнім.

– Саме так я це собі й уявляла, – підтвердила Філіппа Ейльгарт. – Знаю, що проблем – чимало, що є сумніви й неясності. Обговоримо ми їх на наступній зустрічі, у якій усі ми візьмемо участь не як проекції чи ілюзії, а безпосередньо. Присутність буде визнана не за формальний акт приєднання до конвенту, а за жест доброї волі. Про те, чи такий конвент взагалі з’явиться, ми вирішимо разом. Ми всі. На рівних правах.

– Ми всі? – повторила Шеала. – Я бачу тут порожні стільці й готова закластися, що поставили їх не випадково.

– Конвент має нараховувати дванадцять чародійок. Я хотіла б, щоб кандидатку на одне з тих порожніх місць нам запропонувала й представила на наступній зустрічі пані Ассіре. В Імперії Нільфгард напевне знайдеться ще одна гідна чародійка. Друге місце ми залишимо для твого, Франческо, рішення, аби ти, як ельфійка чистої крові, не почувалася самотньою. Третє…

Еніда ан Гленн підвела голову.

– Прошу про два місця. Я маю двох кандидаток.

– Чи хтось з паней має заперечення щодо цього прохання? Як ні, то я також погоджуюся. Ми сьогодні маємо п’ятий день серпня, п’ятий день за новим місяцем. Зустрінемося наступного разу на другий день після повні, дорогі конфратерки, через чотирнадцять днів.

– Чекайте, – перебила її Шеала де Танкарвіль. – Одне місце все ще залишається порожнім. Хто має бути дванадцятою чародійкою?

– Саме це буде першою проблемою, якою займеться ложа. – Філіппа таємниче посміхнулася. – За два тижні я скажу вам, хто повинен сісти на дванадцятому стільці. А тоді ми разом вирішимо, як зробити, щоб та особа там таки сіла. Вас здивує моя кандидатура й та особа. Бо це особа незвичайна, шановні конфратерки. То Смерть або Життя, Деструкція чи Відродження, Лад чи Хаос. Залежить від того, як глянути.

Усе село повилазило на тини, щоб подивитися на проїзд банди. Тузік вийшов разом із іншими. Мав роботу, але не міг стриматися.

Останнім часом багато говорили про Щурів. Кружляв навіть поговір, що всіх їх схопили та повісили. Втім, поговір виявився фальшивим, і доказ того демонстративно й без поспіху їхав власне перед усім селом.

– Наглючі лотри, – прошепотів хтось за спиною Тузіка, і був той шепіт сповнений подиву. – Серединою села валять…

– Наряджені, наче на весілля…

– А коні які! Й у нільфгардців таких не побачиш!

– Та, награбовані! Щури в усіх коней беруть. Коня тепер усюди продати легко. Але найкращих собі залишають…

– Той попереду, гляньте, то Ґіселер… Гершт їхній.

– А біля нього, на каштанці, то та ельфійка… Іскрою її звуть…

З-за тину вискочила дворняга, зайшлася гавканням, увиваючись біля передніх копит кобили Іскри. Ельфійка трусонула буйною гривою темного волосся, розвернула коня, схилилася, міцно шмагнула пса нагайкою. Шавка заскавчала й тричі крутнулася на місці, а Іскра на неї плюнула. Тузік пробурмотів прокльон.

Ті, що стояли поряд, продовжували шепотіти, вказуючи на Щурів, що ступом їхали селом. Тузік слухав, бо мусив. Знав плітки й розповіді не гірше за інших, легко здогадувався, що той із довгим, до спини, збитим волоссям кольору соломи – то Кейлі, що той плечистий – то Ассе, а той у гаптованому напівкожусі – то Реф.

Дефіляду замикали дві дівчини, що їхали поруч і трималися за руки. Вища, яка сиділа на карому, була пострижена, наче після тифу, каптанчик мала розстібнутий, мереживна блузка блискала з-під нього білосніжно, намисто, браслети й сережки посилали сліпучі відблиски.

– Та наряджена – то Містле… – почув Тузік. – Обвішана блискотками, наче ялинка на Йулє[22]…

– Кажуть, що людей вона більше вбила, ніж весен має…

– А та друга? На конику? Із мечем за спиною?

– Фалькою її звуть. Від цього літа зі Щурами їздить. Кажуть, також будяк той ще…

Той ще будяк, як оцінив Тузік, була не набагато старша за його дочку, Міленку. Попелясте волосся молоденької бандитки пір’ям вибивалося з-під оксамитового беретика із бундючним пуком фазанячих пер. На шиї її горіла шовкова хустка макового кольору, зав’язана у примхливий бант.

Раптом серед селян, які вилізли попід хати, запанувало заворушення. Бо ото бандит Ґіселер, що їхав на чолі, стримав коня і недбалим жестом кинув брязкітливий кошель під ноги спертої на костур бабці Микітки.

– Нехай вас боги в опіці мають, сине милостивий! – завила бабця Мікитка. – Аби здоровенькі були, доброчинець ви наш, аби тобі…

Перлистий сміх Іскри заглушив шамротіння баби. Ельфійка зухвало перекинула праву стопу через луку, сягнула до кабзи й розмашисто сипнула у натовп жменю монет. Реф й Ассе наслідували, і справжній сріблястий дощ просипався на піщану дорогу. Кейлі, регочучи, кинув у селян, що полізли за монетами, недогризком яблука.

– Доброчинці!

– Соколики наші!

– Хай до вас доля буде ласкава!

Тузік не побіг за іншими, не впав на коліна, аби вигрібати монети з піску й курячого гівна. Далі стояв під тином, дивлячись на дівчат, які повільно його минали. Молодша, та, із попелястим волоссям, помітила його погляд і вираз обличчя. Випустила руку стриженої, тьопнула коня і наїхала на нього, приперши до тину й мало не задіваючи стременом. Він побачив її зелені очі й затрясся. Стільки в них було зла й холодної ненависті.

– Облиш, Фалько! – крикнула стрижена. Могла й не кричати. Зеленоока бандитка задовольнилася тим, що приперла Тузіка до тину, поїхала слідом за Щурами, навіть голови не повернувши.

– Доброчинці!

– Соколики!

Тузік сплюнув.

У сутінках на село нагрянули Чорні, кіннота з форту під Фен Аспра, що будила жах. Били підкови, іржали коні, брязкали обладунки. Солтис й інші розпитувані хлопи брехали, як наняті, спрямовували погоню на фальшивий слід. Тузіка про те ніхто не розпитував. І добре.

Коли він повернувся з пасовиська й пішов у сад, почув голоси. Впізнав