Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

Кошовий шукав вихід, і зараз довкола нічого й нікого не існувало.

Крім комісарової правиці – Віхура поклав її на чорну ебонітову трубку масивного телефонного апарату.

Задзвонило.

Комісар нічого не встиг зробити, тож відсмикнув руку, мов обпікся. Телефон дзеленчав далі, Віхура здивовано глянув на Клима, знизав плечима.

Зняв слухавку.

Підніс до вуха.

– Біля апарату Віхура, – це прозвучало аж надто офіційно, а далі його брови стрибнули догори. – Коли? Чому саме він? Я зрозумів, він має право. Так, робіть, що мусите.

На важіль він почепив трубку підкреслено обережно, почухав коротко стрижену потилицю, зиркнув у Клима, мовив розгублено, зовсім не схожим на себе тоном:

– Ви давно вирішуєте свої справи силою думки?

– Нічого не розумію.

– Я так само, – комісар кивнув на апарат. – У Бригідках затриманий за вбивство стрілець Захар Ладний раптом почав вимагати адвоката.

– Має право.

– Ось і я щойно так сказав, а ви почули, – тепер Віхура говорив роздратовано. – Він жадає саме вас, пане Кошовий. І прошу пояснити все.

– Диво, – вирвалося в Клима.

– Не вірю в дива. Ви теж, до речі, – відрізав комісар. – Відмовити неможливо і не бачу причини. Необхідні розпорядження вже дав. Вас пустять і проведуть до стрільця. Але подібний збіг обставин я ще буду розслідувати сам для себе.

– Хіба сталося щось кримінальне?

– Не грайте мені тут вар’ята, – скривився Віхура. – Дуже прошу вас, коли ваша ласка, відразу після розмови з Ладним повернутися до мене. Ми продовжимо. Мене дуже цікавить, для чого ви прийшли сюди й, користуючись довірою, розіграли виставу.

І знову смикнулося віко.

– Я не…

Розкрита комісарова долоня вдарила по столу сильніше.

Розмову завершено.

Поки.

Його провели в кімнату для побачень.

Чи Климові здалося через подібність тюремних приміщень, але ймовірно – справді так є: саме тут без малого три роки тому він говорив із Лукою Різником. Нещасного, слабого на голову хлопця, якого затримали поруч із місцем, де зарізав свою чергову жертву той, кого називали Різником із Городоцької. Вважаючи ту історію найбільшою поразкою свого життя, Кошовий намагався не згадувати про неї – через криваве видовище, побачене у власній спальні, що постійно поставало перед очима. Та варто було зайняти себе суєтними повсякденними справами, історія з Різником відступала, зникала в темряві, поки різні випадкові обставини знову не нагадають про той тихий вечір перед Різдвом…

Йдучи за рябим наглядачем коридором під склепіннями колишнього монастиря, Клим уже тоді відчув: історія повторюється. Щойно побачив ту саму – чи дуже схожу – кімнату, а в ній – хлопця, не на аж так багато старшого за Луку, відчуття змінилося впевненістю. Кошовий не міг пояснити їх, але мотнув головою, відганяючи підступне: «Це знову нічим добрим не скінчиться».

– Чого ви? – запитав в’язень, підводячись назустріч.

– Прошу?

– Оце, – Ладний повторив його рух.

Тим часом важкі двері зачинилися за Климовою спиною, і він зупинився, роздивляючись нового знайомого.

На вулиці, та ще й у однострої, Клим не вирізнив би цього стрільця серед інших. Молодий чоловік мав типову невиразну зовнішність. Аби не розсічена брова й шрам, який тягнувся до середини широкого лоба, Захар узагалі не мав би особливих прикмет. Він розстебнув синю шинель, з-під якої вибивався кітель, навипуск, без паска. Трикутну шапку-мазепинку Ладний для чогось вдягнув, йдучи на зустріч з адвокатом, і тепер стягнув із голови, відкриваючи коротко стрижене, солом’яного кольору волосся. У великих сірих очах не читалося нічого. Принаймні, повагу до себе Кошовий вловив, та не більше – здавалося, Ладний дивився як крізь нього, так і крізь стіну. Певне, дуже хотів розбити мури силою погляду.

Загалом попри доволі типовий для в’язня вираз обличчя в стрільцеві вгадувалася сила, не помітна з першого погляду. Справді ладний, цілком відповідає прізвищу. Міцно збитий, не худий – жилавий, вилицюватий, він нагадував чи то накручену пружину, яка розпрямиться в будь-який момент, чи, швидше, сторожового собаку, який вдає сплячого, й дурні вірять. Помняцкавши головний убір, Захар поклав його на нари, ступив уперед, ніби виконував наказ і виходив із чоти, простягнув руку.

Клим не відчував себе слабаком, навіть зараз, під час війни, намагаючись знаходити час для боксування, яким раніше займався системно. Але короткий потиск переконав: враження дещо хибні. Захар сильніший, ніж він про нього подумав.

Коротко струснувши руку, Ладний став, розвівши ноги в армійських чоботях на ширину плечей, заклав руки за спину, виклично виставив підборіддя.

– Так чого ви смикнули головою? Не подобаюся?

– Отак відразу, – гмикнув Кошовий. – То я про своє. Ви скажіть краще, чому саме мене покликали і чому саме тепер. Вже пополудні, причому глибоко.

– То й що? Маю право на адвоката хоч опівночі.

– Нема питань, – Клим посміхнувся кутиком рота. – Тобто є: чому ж тоді відразу опівночі мене не гукнули? Чи іншого когось? Га, пане Ладний?

– Я називаюся Захар.

– Хай так. Тоді звіть мене Климентієм.

– Пане Кошовий, між нами різниця. Я прошу звертатися до мене на ім’я, а до вас буду говорити, як мені вигідніше.

Розмова помітно йшла не туди.

– Чудово. Але я, Захаре, не почув відповіді. Адже мушу потім пояснити не комусь, а самому комісарові кримінальної поліції Мареку Віхурі, чому своїм захисником ви обрали саме мене.

– Це важливо?

– Так. Хоча б через те, що я давненько не практикую. Маю на увазі – кримінальних справ.

– Мені вас порадили.

– Хто?

– Не має значення. Скажімо так – у Бригідках вас знають.

Дивно, та схоже на правду.

– Нехай так. Присядемо?

– Насидівся.

– Добре. Питання таке: ви вбили Олеся Косацького?

– Ні.

Чогось подібного Кошовий чекав.

Знявши капелюха й так само розстебнувши осіннє пальто, він примостив свій убір поруч із мазепинкою. Для цього треба було обійти Захара. Той стояв на місці, далі дивлячись перед собою, і Климові така поведінка почала подобатися дедалі менше.

– Давайте все ж таки присядемо.

– Я без того в тюрмі сиджу. Краще до справ.

– Чекайте, зберуся з думками…

– Та якими думками, пане адвокате! Я не вбивав його! Хоча мав на це повне право!

Кошовий знову став перед Ладним. Схрестив руки на грудях, зміряв поглядом з ніг до голови. Не бачачи інших варіантів, притулився спиною до стіни, заговорив спокійно, зважуючи кожне слово.

– Захаре, чому ви вважаєте, що мали право забрати життя в іншої людини?

– Коли стріляв у москалів там, на фронті, пояснень не вимагав ніхто. Ні тоді, ні тепер. Мене за це нагородили. Я герой, пане Кошовий.

– Ви – герой війни. Там –