Читати книгу - "Привид із Валової"

Раптом десь поряд бахнуло.

Кошовий знову здригнувся. Майнуло – де стріляють, хто, для чого. Але наступної миті почулися знайомі гучні оплески: це дівчата плескали в долоні, вітаючи пана соліста, котрий справно впорався з корком. Торкнувшись краю правого ока, Клим запитав:

– Бровар вигнав дружину?

– Ні. Все вийшло набагато гірше. Поліція тоді вирішила не тримати Зенека в криміналі. Збереглися неперевірені чутки, що його викупила сама Єва та просила нікому не говорити. Але більше зробити нічого для скульптора не могла. Бідака не мав, де жити, що їсти, була холодна зима. Після Різдва його мертве замерзле тіло знайшли на Гицлівській горі. Після того пані Єва ходила, постійно вбрана в чорне. Перебралася жити на горище, де не дозволяла нічого прибирати. Й так проводила дні й ночі серед глиняних залишків власної вроди. Гаєцький намагався привести до неї трьох найкращих лікарів, одного навіть виписав аж із Відня. Пані Єва нікого до себе не підпускала, майже нічого не їла, а коли залишала горище – її мовчазну постать, закутану в чорне, бачили на бічних міських вулицях. – Йозеф знову шморгнув. – Правда то чи ні, але ходило в той час по базарах і дійшло дотепер: комусь сказала пані Єва, що тільки Зенек здатен визнавати й цінити її вроду. Для всіх інших вона померла. Так тяглося до Великодня, а тоді справді вона зробила Гаєцького вдівцем. Обставини досить дивні. Просто в ніч перед Великоднем у будинку на Валовій сталася пожежа. Коли загасили, з горища винесли тіло бездиханної Єви, як завжди, в чорному. Що сталося, хто запалив, від чого вона загинула чи загинула сама – історія, як кажуть у подібних випадках, відмовчується. Але, – Шацький трохи подався вперед через стіл, стишив голос, – поховавши дружину, бровар спокою в тому домі не знав. Дуже скоро розорився. Міг врятувати справу, та не хотів цього робити. Все розпродав за безцінь, останнім був будинок, де Гаєцький так і не почув дитячого сміху, де ніколи вже не затупцяють сходами маленькі ніжки. Не буде, кому лишити спадок. Рідні з ним не зналися, вважали – приносить нещастя. Ще за рік по тому Міхал Гаєцький помер у божевільні. Закопаний на тамтешньому цвинтарі, могила заростає травою.

Дзенькнуло – це пан соліст, говорячи й розмахуючи при цьому руками, захопився та впустив кришталевий келих на підлогу. Чомусь і це його панночки прийняли захопленими оплесками.

– Сумна історія, – Кошовий говорив щиро. – Я так розумію, Чорна пані – це про нещасну Єву Гаєцьку. А докладніше?

– Вона почала являтися ночами, – Шацький промовив це буденно. – Так принаймні говорили.

– Просто являлася? Привидом?

– Кажуть, спершу бачили сяйво. А в ньому – Чорна пані. Для неї нема перешкод. Пройде крізь зачинені двері, крізь стіну, може з’явитися у вікні. Коли просто стоїть, а буває – питається: «Хто ти?» Не злякаєшся – житимеш, більше та мара не приходитиме. Бо не злякатися може лиш чоловік, котрий до самої смерті її кохав та помер з її іменем на вустах, з її образом у серці.

– Зенек?

– Він. Тільки ж, пане Кошовий, привида серед ночі хто завгодно злякається. Добре, коли Чорна пані просто зникне. Дивися, почне сунути просто на бідаку. Глядиш, чимось важким наверне. Чужих у своєму домі не визнає, до смерті довести готова. Отак, – знову шморгнув. – Та що ж це таке! Треба тертої цибулі…

– Найцікавіше ж, Шацький! – Клим уже ледь стримувався. – Скільки народу довела Чорна пані до могили?

– Хіба я це сказав? – Йозеф не здивувався – майстерно зіграв, не надто приховуючи. – Всякий наступний власник за деякий час продавав той будинок чим далі, тим дешевше. Та років вісімдесят тому дім на Валовій висвятили. Дім тоді навіть перебудували. І знаєте, Чорна пані з того часу не являлася. За неї забули навіть. Згадали ось тепер, зовсім недавно.

– Коли?

– У нас на Кракідалах заговорили про Чорну пані наприкінці літа. Двоє померло, побачивши привида. Виглядає, Антон Моргун – третій.

З якої причини панночки плескали своєму кумирові цього разу, Кошового вже не цікавило.

Жовтневі сутінки – ранні.

Звісно, не такі, як у листопаді, коли у звичну для Львова обідню пору, тобто ближче до п’ятої вечора, волога темрява вже ковтала місто, моргаючи гасовими ліхтарями. І то – не всюди. Передмістя занурювалися в ніч, віддавалися її владі, й цнотливі панночки отримували від батьків найсуворіший наказ не засиджуватися, не загулюватися, вертатися чимраніше. Якщо ті заспокоювали, що мають кавалера, суворий тато неодмінно вимагав рекомендацій про того. Аби бути певним – делікатний чоловік, не батяр. Хоч, поклавши руку на серце, вечірня прогулянка у батярському товаристві бігме виглядала безпечнішою, ніж під ручку з майстровим чи того гірше – з паном студентом.

Але хай поки сутеніє ще не надто рано. Все одно ближче до шостої починало сіріти. Ліхтарика Кошовий при собі не мав, бо ще зранку, коли чепурився перед виходом, не знав, із чого почнеться день. І куди поведе вечір. Тож мусив розрахувати так, аби втрапити до будинку на Валовій, поки видно. Саме тому стримав бажання дізнатися від всевідаючого Шацького подробиці негайно. Розрахувався, кивнув товаришеві, й обоє залишили кав’ярню.

– Прогуляємося разом, не проти? – поцікавився Клим, щойно вийшли на вулицю.

– Пане Кошовий, ви ж знаєте, маєте певний досвід. Шацький ніколи не був від того, аби вплутатися кудись разом із вами. Тільки щось мені підказує, вас зацікавив означений будинок із привидом. Хіба ні?

Перехопивши портфель у ліву руку, правою Клим заспокійливо поплескав Йозефа по плечу.

– Ви мене своєю страшною казкою справді збили з пантелику…

– Дуже перепрошую шановного пана, ви мене ображаєте! – стрепенувся Шацький, у голосі чулося щире обурення. – Я не казкар, не ота шикса Шехерезада! Все, що ви почули, є чистісінькою правдою!

– Примарна Чорна пані теж?

Шацький досить сильно ляснув себе по лобі, потім звично почмокав губами:

– Ви мені не повірили! Пане Кошовий, я розпинався, а ви не ймете віри!

Вечір видався теплим. Сіріло повільно, проте – невблаганно. Клим відчув, як починає нервувати.

– Слухайте, Шацький, давайте рухатись. Поговоримо по дорозі, на ходу. Тільки заради Бога, не кричіть і не махайте руками. Або, якщо важко стримуватися, то бодай не вигукуйте. На нас звертатимуть увагу, а мені зараз це потрібно найменше.