read-books.club » Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

220
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 11 12 13 ... 58
Перейти на сторінку:
прий­де.

I справ­дi, во­на дер­жить сло­ва. Вiд­вi­дує, як при­обi­ця­ла. Хо­ча i не що­ден­но, але й не зрiд­ка. Лиш зи­мою гiр­ко. Ма­ти до­ню не пус­кає, та раз-два на тиж­день при­хо­дить Мав­ра до неї. А на­пов­нив­ши со­бi бе­са­ги [12] тим, чим об­да­рить Iва­ни­ха Ду­би­ха, i на­пес­тив­ши та на­лю­бу­вав­ши­ся до­во­лi Те­тян­кою, во­на вер­тає вдо­во­ле­на на­зад до своєї ха­ти.


А Те­тян­ка, що вже пот­ро­хи вiд­вик­ла вiд Мав­ри, звер­та­ється на­зад, ус­мi­ха­ючи­ся вог­ки­ми очи­ма до ма­те­рi, i ту­ли­ться до неї…


Хутко звик­ла Мав­ра до своєї ро­ман­тич­ної осе­лi i не жа­лує сво­го пе­ре­се­лен­ня.


За сiльськи­ми людьми во­на не ту­жить, бо до­пек­ли їй в до­лах до­во­лi, чи не на всi ча­си. А жiн­ки й мо­ло­ди­цi, що пот­рi­бу­ва­ли по­ра­ди i лi­кiв чи при­мi­вок вiд зна­хар­ки-во­рож­ки, зна­хо­ди­ли i вiд­вi­ду­ва­ли її й тут. I жод­не, що тут по­явиться, не при­хо­дить з по­рож­нi­ми ру­ка­ми.


Одна при­не­се му­ки, дру­га мо­ло­ка, хлi­ба, тре­тя од­ро­би­ну свiт­ла, дех­то гро­ше­нят на тю­тюн, а кож­де чи­мось об­да­рить, жод­не впо­рож­нi не прий­де. I доб­ре їй жи­веться, Мав­ра не знає ве­ли­ких злид­нiв, їй ба­га­то не тре­ба.


А Те­тя­на що рiк, то бiльша i кра­ща, при­бi­гає та­кож по­гiд­ни­ми ран­ка­ми до давньої своєї при­ятельки - i не скуч­но Мав­рi.


Лiтом зби­рає во­на гри­би, ма­ли­ни, яго­ди, но­сить в мiс­то на про­даж, i все кап­не щось i за те. В п'ятни­цю i су­бо­ту спус­кається в су­сiд­нi се­ла або й мiс­та ме­жи ба­га­чi по ми­лос­ти­ню i нi­ко­ли не вер­тає з по­рож­нi­ми тор­ба­ми.


Вечором розк­ла­дає свої здо­бут­ки на ла­ву i стiл, що ще по пас­ту­хах ос­та­ли, i ра­дується ни­ми. Ран­ка­ми збi­гає за де­якою то­ва­ри­ною Iва­ни­хи Ду­би­хи до­зи­ра­ти - i жи­веться їй не со­гiр­ше. Ска­за­но: їй ба­га­то не тре­ба. А зи­мою знов днi ко­рот­кi, но­чi дов­гi - i хут­ко пе­ре­жи­ва­ються. Вес­ною i лi­том, аж до пiзньої осе­нi хо­дить ще i по зiл­ля, яким мiж лю­дь­ми тай­ком тор­гує, во­ро­жить… I от як тру­чає во­рож­ка Ма­в­ра свої днi на го­рi Ча­ба­ни­цi, в лi­сi нав­пе­ред се­бе…



***



Iнакше жи­веться Iва­ни­сi Ду­би­сi та Те­тя­нi в до­ли­нi ко­ло мли­на. Iва­ни­ха по­дається пiд ва­гою гос­по­дарських кло­по­тiв, а Те­тя­на ви­рос­тає, роз­ви­вається в прек­рас­ну справ­дiш­ню лi­со­ву ру­сал­ку.


Їй вже двад­ця­тий рiк.


Висока, гнуч­ка та бi­ло­ли­ця. Особ­ли­во од­ним впа­дає во­на кож­до­му в очi, хоч би ко­му. Се своїм блi­да­вим ли­цем i чор­ни­ми гус­ти­ми бро­ва­ми, що лу­ку­ва­то здiй­ма­ються, зцi­пив­ши­ся над но­сом, над чор­ни­ми за­дум­чи­ви­ми очи­ма.


Виглядає, мов якась пиш­на бо­ярська ди­ти­на, що ди­ву­є­ть­ся мовч­ки всьому на сiм свi­тi.


Переходить хто поп­ри неї з лю­дей, за­ди­виться на мо­ло­де пре­гар­не ли­це з ви­со­ко пiд­су­не­ни­ми чор­ни­ми бро­ва­ми, що на­да­ють ли­цю ви­ра­зу гли­бо­ко­го зчу­ду­ван­ня, - за­дер­жи­ться ми­мо­во­лi на хвильку i лю­бується нею.


А во­на нi­чо­го.


Вiдповiсть з за­чу­до­ва­ним пог­ля­дом мовч­ки зго­ри (бо ж рос­том в ма­тiр вда­ла­ся) - вiд­так, за­со­ро­мив­шись бог знає чо­го, ус­мi­хається. I яка ж чу­до­ва во­на то­дi, ко­ли ус­мi­хає­ть­ся. Скiльки м'якос­тi ду­шi i сер­ця, скiльки теп­ла зрад­жує ми­мо­во­лi ус­мiх тих мо­ло­дих не­вин­них уст. Поп­ри те й ду­ша її чис­та, бi­ла, мов го­луб, i нi­чо­гi­сiнько зло­го не знає. Яке зло зна­ла би мо­ло­да Те­тян­ка, ко­ли, ок­рiм лi­су, мли­на, своєї ха­ти з свя­ти­ми iко­на­ми i ста­рої ня­нi Мав­ри, нi­чо­го iн­шо­го не знає. Та, здається, нiх­то не знав­ся так доб­ре на кра­сi мо­ло­дої Те­тя­ни, як са­ма її по­важ­на ма­ти. Гля­дить iно­дi на неї i мовч­ки в ду­шi мо­литься до неї. I не лиш до тої її тi­лес­ної кра­си, але й до ду­шев­ної доб­ро­ти тої оди­но­кої своєї ди­ти­ни. Нiх­то-бо її справ­дi не знає, не ро­зу­мiє так доб­ре, як са­ма ма­ти. Яка працьови­та, чес­на, яка ми­ло­серд­на вда­ла­ся во­на їй. Гос­по­ди, зми­ло­сер­ди­ся лиш над нею та дай доб­ру до­лю!


Їй iно­дi ляч­но за до­лю тої ди­ти­ни, над якою дри­жить, i на яку мо­ло­дi лю­ди чи­га­ють, мов справ­дiш­нi хи­жу­ни. Во­на ба­чить, як во­ни за нею спо­зи­ра­ють, бi­га­ють, ок­ру­жа­ючи її зра­зу зда­ле­ка, мов тi ра­бiв­ни­ки [13]. А є мiж ни­ми й гар­нi, є й ба­га­чi, та Iва­ни­ха жде все ще на щось лiп­ше, гiд­нi­ше. Са­ма вже не знає, на ко­го ще жде, i че­рез те за­хо­вує її iнс­тинк­тив­но для яко­гось нi­би ан­ге­ла-ца­ре­ви­ча, що має ще десь-звiд­кись при­бу­ти i заб­ра­ти її вiд ма­те­рi пiд свою щи­ру опi­ку.


Звiдки мав би вiн при­бу­ти?


Не знає.


Її сер­це ще не вi­щує.


З до­лу, з її се­ла - нi. Бо тут в до­ли­нi во­на знає вже всiх. Вже й кiлька ра­зiв ста­рос­тiв вип­рав­ля­ла. Не до впо­до­би бу­ли їм. Нi ма­те­рi, нi доньцi. Але, мо­же, он там з-за тої го­ри, ку­ди хо­вається рi­ка, по­туж­нiв­ши… то, мо­же, i спла­ва­ми вiн ко­лись над'їде.


Може…


Тому тре­ба сте­рег­ти та дог­ля­да­ти Те­тян­ку, щоб не по­да­ла­ся за не­рiв­ною со­бi па­рою.


Доглядає i пес­тить Iва­ни­ха Ду­би­ха дiв­чи­ну, дри­жить i мо­литься о доб­ру до­лю для неї.


Вона прий­де.


Тетянка доб­ра, ми­ло­серд­на i ро­бу­ча - чо­му б i не на­дi­лив її за те гос­подь доб­рою до­лею?


Для доб­рих злої не­ма.


Живе Те­тя­на спбкiй­но в ма­те­рi, мов цвiт­ка в зiльни­ку. Не ба­чить i не чує ба­га­то. Особ­ли­во ж не ба­чить нi­ко­ли ли­ха. Не ба­чить на­вiть кра­си своєї, що всiх мов те сон­це, слi­пить; хi­ба як над чис­тою во­дою по­хи­литься - по­ба­чить се­бе. А там…


Сказано - не ба­чить i не чує нi­ко­го.


В се­ло до дiв­чат-ро­вес­ниць ма­ти лиш рiд­ко ко­ли пус­кає. Во­ни - вiд­да­лiк вiд її обiй­стя i мли­на, i їй ляч­но про неї. Од­ну її лиш має, як од­ну ду­шу, од­не сер­це в гру­дях, то­му всього боїться. Хто бо­гом суд­же­ний, сам на­вер­неться до мли­на. Вiн пиш­ним гу­ком своїм не од­но­го при­во­дить. Вiн як ок­ре­мий який свiт, - а Те­тян­ка йо­го бо­яри­ня. Хто б не за­цi­ка­вив­ся нею, не пог­ля­нув на неї?


Лиш од­но­го не спи­няє те­пер ма­ти Те­тя­нi. В од­нiм не стi­с­няє її нi­ко­ли. А то - за­хо­ди­ти до во­рож­ки Мав­ри над яр, ко­ли б не за­хо­тi­ла, i гу­ля­ти лi­сом.


Iдучи вго­ру лi­сом, спi­ває Те­тян­ка пов­ною груд­дю, нi­би вiд­дає, що в ду­шi дзве­нить. Во­но яс­не, сильне, при­род­не i чи­с­те. Ска­за­но - кра­са з пер­шої, бо­жеської ру­ки.


Iде во­на по бi­лiй вузькiй стеж­чи­нi все вго­ру, тут i там схи­­ля­ючись за туж­ли­во по­хи­ле­ним дзвiн­ком-цвiт­кою - мiж хви­лю­ючим шу­мом сме­рек, i все поп­ри свої та су­сiд­нi по­ло­­ни­ни. I їй тут доб­ре.


А ста­ра Мав­ра! гай, гай, хто так умiє сто­ро­жи­ти над дiв­чи­ною, як са­ма во­на! А її вже всi бо­яться - хо­ча б лиш для страш­них очей, що од­ним

1 ... 11 12 13 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"