Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
I справдi, вона держить слова. Вiдвiдує, як приобiцяла. Хоча i не щоденно, але й не зрiдка. Лиш зимою гiрко. Мати доню не пускає, та раз-два на тиждень приходить Мавра до неї. А наповнивши собi бесаги [12] тим, чим обдарить Iваниха Дубиха, i напестивши та налюбувавшися доволi Тетянкою, вона вертає вдоволена назад до своєї хати.
А Тетянка, що вже потрохи вiдвикла вiд Маври, звертається назад, усмiхаючися вогкими очима до матерi, i тулиться до неї…
Хутко звикла Мавра до своєї романтичної оселi i не жалує свого переселення.
За сiльськими людьми вона не тужить, бо допекли їй в долах доволi, чи не на всi часи. А жiнки й молодицi, що потрiбували поради i лiкiв чи примiвок вiд знахарки-ворожки, знаходили i вiдвiдували її й тут. I жодне, що тут появиться, не приходить з порожнiми руками.
Одна принесе муки, друга молока, хлiба, третя одробину свiтла, дехто грошенят на тютюн, а кожде чимось обдарить, жодне впорожнi не прийде. I добре їй живеться, Мавра не знає великих злиднiв, їй багато не треба.
А Тетяна що рiк, то бiльша i краща, прибiгає також погiдними ранками до давньої своєї приятельки - i не скучно Маврi.
Лiтом збирає вона гриби, малини, ягоди, носить в мiсто на продаж, i все капне щось i за те. В п'ятницю i суботу спускається в сусiднi села або й мiста межи багачi по милостиню i нiколи не вертає з порожнiми торбами.
Вечором розкладає свої здобутки на лаву i стiл, що ще по пастухах остали, i радується ними. Ранками збiгає за деякою товариною Iванихи Дубихи дозирати - i живеться їй не согiрше. Сказано: їй багато не треба. А зимою знов днi короткi, ночi довгi - i хутко переживаються. Весною i лiтом, аж до пiзньої осенi ходить ще i по зiлля, яким мiж людьми тайком торгує, ворожить… I от як тручає ворожка Мавра свої днi на горi Чабаницi, в лiсi навперед себе…
***
Iнакше живеться Iванисi Дубисi та Тетянi в долинi коло млина. Iваниха подається пiд вагою господарських клопотiв, а Тетяна виростає, розвивається в прекрасну справдiшню лiсову русалку.
Їй вже двадцятий рiк.
Висока, гнучка та бiлолиця. Особливо одним впадає вона кождому в очi, хоч би кому. Се своїм блiдавим лицем i чорними густими бровами, що лукувато здiймаються, зцiпившися над носом, над чорними задумчивими очима.
Виглядає, мов якась пишна боярська дитина, що дивується мовчки всьому на сiм свiтi.
Переходить хто попри неї з людей, задивиться на молоде прегарне лице з високо пiдсуненими чорними бровами, що надають лицю виразу глибокого зчудування, - задержиться мимоволi на хвильку i любується нею.
А вона нiчого.
Вiдповiсть з зачудованим поглядом мовчки згори (бо ж ростом в матiр вдалася) - вiдтак, засоромившись бог знає чого, усмiхається. I яка ж чудова вона тодi, коли усмiхається. Скiльки м'якостi душi i серця, скiльки тепла зраджує мимоволi усмiх тих молодих невинних уст. Попри те й душа її чиста, бiла, мов голуб, i нiчогiсiнько злого не знає. Яке зло знала би молода Тетянка, коли, окрiм лiсу, млина, своєї хати з святими iконами i старої нянi Маври, нiчого iншого не знає. Та, здається, нiхто не знався так добре на красi молодої Тетяни, як сама її поважна мати. Глядить iнодi на неї i мовчки в душi молиться до неї. I не лиш до тої її тiлесної краси, але й до душевної доброти тої одинокої своєї дитини. Нiхто-бо її справдi не знає, не розумiє так добре, як сама мати. Яка працьовита, чесна, яка милосердна вдалася вона їй. Господи, змилосердися лиш над нею та дай добру долю!
Їй iнодi лячно за долю тої дитини, над якою дрижить, i на яку молодi люди чигають, мов справдiшнi хижуни. Вона бачить, як вони за нею спозирають, бiгають, окружаючи її зразу здалека, мов тi рабiвники [13]. А є мiж ними й гарнi, є й багачi, та Iваниха жде все ще на щось лiпше, гiднiше. Сама вже не знає, на кого ще жде, i через те заховує її iнстинктивно для якогось нiби ангела-царевича, що має ще десь-звiдкись прибути i забрати її вiд матерi пiд свою щиру опiку.
Звiдки мав би вiн прибути?
Не знає.
Її серце ще не вiщує.
З долу, з її села - нi. Бо тут в долинi вона знає вже всiх. Вже й кiлька разiв старостiв виправляла. Не до вподоби були їм. Нi матерi, нi доньцi. Але, може, он там з-за тої гори, куди ховається рiка, потужнiвши… то, може, i сплавами вiн колись над'їде.
Може…
Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася за нерiвною собi парою.
Доглядає i пестить Iваниха Дубиха дiвчину, дрижить i молиться о добру долю для неї.
Вона прийде.
Тетянка добра, милосердна i робуча - чому б i не надiлив її за те господь доброю долею?
Для добрих злої нема.
Живе Тетяна спбкiйно в матерi, мов цвiтка в зiльнику. Не бачить i не чує багато. Особливо ж не бачить нiколи лиха. Не бачить навiть краси своєї, що всiх мов те сонце, слiпить; хiба як над чистою водою похилиться - побачить себе. А там…
Сказано - не бачить i не чує нiкого.
В село до дiвчат-ровесниць мати лиш рiдко коли пускає. Вони - вiддалiк вiд її обiйстя i млина, i їй лячно про неї. Одну її лиш має, як одну душу, одне серце в грудях, тому всього боїться. Хто богом суджений, сам навернеться до млина. Вiн пишним гуком своїм не одного приводить. Вiн як окремий який свiт, - а Тетянка його бояриня. Хто б не зацiкавився нею, не поглянув на неї?
Лиш одного не спиняє тепер мати Тетянi. В однiм не стiсняє її нiколи. А то - заходити до ворожки Маври над яр, коли б не захотiла, i гуляти лiсом.
Iдучи вгору лiсом, спiває Тетянка повною груддю, нiби вiддає, що в душi дзвенить. Воно ясне, сильне, природне i чисте. Сказано - краса з першої, божеської руки.
Iде вона по бiлiй вузькiй стежчинi все вгору, тут i там схиляючись за тужливо похиленим дзвiнком-цвiткою - мiж хвилюючим шумом смерек, i все попри свої та сусiднi полонини. I їй тут добре.
А стара Мавра! гай, гай, хто так умiє сторожити над дiвчиною, як сама вона! А її вже всi бояться - хоча б лиш для страшних очей, що одним
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.