Читати книгу - "Арабські казки, Олександр Олесь"

Я не можу вам висловити ні того жаху, ні того обурення, що почував у собі, бачачи цей жорстокий звичай. Незабаром я зустрівся з султаном і не міг не заговорити з ним про це явище.

- Ваша величність! - сказав я йому.- Мене глибоко вражає дикий звичай твоєї країни - ховати живих разом з мертвими. Багато бачив я і держав, і народів на своєму віку, але ні в одній державі, ні в одного народу не існує такого нелюдського закону.

- Що поробиш, Сіндбаде,- відповів султан.- Це старий споконвічний звичай, і я сам мушу коритись йому разом із своїм народом. Коли султанша умре раніше, мене теж поховають разом з нею.

- Але я сподіваюсь, що чужинці, які мешкають у твоїй державі, не підлягають цьому закону? - спитав я непевним голосом.

- На цей раз ти помиляєшся, мій друже! - з усмішкою відповів султан, зрозумівши, що я головним чином турбуюсь за власне життя.- Кожний, хто одружився на острові, мусить коритись всім державним законам і звичаям мого народу.

Можете собі уявити - з якими почуттями я вернувся додому, з яким жахом з того часу став стежити за здоров’ям своєї дружини. Попирхнеться, закашляє, і у мене волосся підіймається вгору. І сталось незабаром те, чого я так боявся. Жінка моя тяжко занедужала, а через деякий час і вмерла. Розпачу моєму не було кінця-краю. Перебути, пережити всі пригоди, всі лиха, щоб бути похованим живим у могилі!! Я впав у ноги до султана, благаючи його змилуватись надо мною, як над чужинцем; я запевняв, що ніколи в світі не одружився б тут, коли б чув про цей звичай, та мої благання були даремні. Але султанові, очевидно, було мене шкода, і він, щоб хоч трошки утішити мене, звелів поховати мене надзвичайно пишно. Навіть сам з усією своєю старшиною прийшов на кладовище і дивився, як спускали мене в печеру разом з небіжчицею в одній великій домовині, де лежало декілька хлібів і стояв глечик з водою. Я кричав, благав змилуватись надо мною, але зачинили кам’яні двері, і все було скінчено. І ось я опинився серед трупів і смороду. Я навіть чув останні зітхання нещасних, похованих на декілька днів раніше від мене.

Невимовний жах здавив моє серце. В розпуці я упав на землю і довго лежав нерухомий, гірко, невтішно плачучи. Чим більше я думав, тим дужче почував весь жах свого становища. Я проклинав свою долю, докоряв самому Богові. Ех, годі, Сіндбаде! Чи не сам ти винен у своєму становищі? Нащо тобі було кидати рідний край, де жилось тобі так, як дай Бог кожному, і гнатись за лихом та пригодами? Нещасний! Краще було б тобі згинути зразу на морі серед бурі, ніж тут умирати такою страшною смертю. Це гірке, даремне каяття тільки дужче шматувало мою душу.

Я, наче божевільний, рвав на собі волосся, бився головою об мури, кричав нелюдським криком. І одначе умерти і припинити одразу свої страждання мені не хотілось, і я рвався до життя, як звір на волю, хотів прожити ще хоч декілька днів, і це примусило мене вернутись у домовину, щоб взяти хліба.

Так минуло декілька днів. Хліба і води з кожним днем ставало менше, і розвіювались останні надії на життя. Але раз чую - одвалюють камінь і спускають попереду мертву, а за ним живу людину, цього разу жінку.

У ту ж хвилину в мене промайнула страшна думка - її убити і забрати хліб, але в часи відчаю людина не володіє собою. Хай Бог не осудить мене за цей гріх, я каявся і каюсь у ньому до цього часу. Слухайте: я схопив велику кістку і з усієї сили вдарив нею по голові нещасної жінки. Убив я її чи тільки оглушив - не знаю. Мені треба було їсти. І я, схопивши в домовині хліб і глечик з водою, побіг у темний куток, повний смороду і трупів. Коли і цей хліб був з’їдений, а вода випита, в печеру спустили ще когось, і я одняв у нього хліб і воду таким же чином. У місті в той час, певно, була якась пошесть, бо щодня ховали, і я міг так-сяк існувати.

Але час не стояв на місці, він ішов уперед: скільки його пройшло, не знаю. Аж ось одного разу я стояв, ждучи нової здобичі, коли чую десь неподалеку від мене якесь чудне сопіння. Здивований таким незвичайним звуком, я швидко пішов у той бік, та звуки тікали від мене, але не стихали. Навкруги розливалась чорна пітьма, я спотикався на безліч трупів, але не звертав на це уваги і йшов далі назустріч звукам аж до того часу, доки вони не стихли. В ту ж хвилину передо мною блиснуло тихо сяйво, наче далека зірка на темному небі. Радісна надія ожила в моїй душі. Сяйво то зливалось з мороком, то знову привабливо світило, і незабаром я впевнився, що воно проходило через таку велику дірку в скелі, що я міг вільно пролізти.

Від радості я ледве не стратив розуму. З якою насолодою я набирав у груди свіжого, неотруєного смородом морського повітря! Як палко я вітав блискучий день! Ніколи в житті я не молився так щиро, не дякував небу так безмежно за його ласку. Нарешті, заспокоївшись, я уважно оглянув місцевість. Я був під горою, недалеко від берега. Одначе ще раз мені довелось вернутись у печеру за хлібом, а щоб не йти з порожніми руками, я обшукав трупи і позабирав різні дорогоцінні речі. Зв’язавши, я виніс їх на берег. Доля, здається, знову усміхнулася в мій бік. Через декілька день я угледів корабель і став розмахувати чалмою і кричати. З корабля помітили і послали за мною човна. Мені довелось сказати, що два дні тому я був бурею викинутий на берег, але мені пощастило спасти частину свого краму. Мені повірили і взяли з собою.

Ми побували на багатьох островах, між іншим на острові Кела, де так багато свинцевої руди, сахарного тростнику і камфори. Нарешті я вернувся в рідний Багдад з такими скарбами, що не знав, куди їх дівати. Як і раніше, я роздав частину їх убогим і на оздобу мечеті, і знову рівними, щасливими хвилями потекли