Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Джілса (відомого більше як старий Сол) не було анічогісінько морського. Не кажучи вже про його картуз, який був найсухопутнішим і найтвердішим картузом на світі і в якому він аж ніяк не скидався на морського пірата; це був спокійний, розважливий старий, повільний у розмові, з очима, червоними, як два маленькі сонця, що прозирають скрізь туман, і зачудовано-оспалою поведінкою,- начебто він три доби підряд дивився в усі свої оптичні пристрої, а оце щойно скінчив і бачить усе в зеленому світлі. Єдина зміна, яку можна було спостерегти в його незмінній зовнішності, полягала в тому, що подеколи замість костюма-трійки кавового кольору з блискучими гудзиками він одягав той-таки костюм кавового кольору, тільки штани вже були жовтуваті. Він носив акуратно припасоване до сорочки жабо, пару першорядних окулярів над чолом, а в годинниковій кишеньці - величезного хронометра, чиї дорогоцінні якості він нізащо не взяв би під сумнів,- швидше повірив би, що всі годинники та дзигарі в Сіті, і навіть саме сонце, змовились проти цієї коштовності. Отакий це був чоловік, і таким він був завжди, багато-багато років - і у своїй крамниці під маленьким мічманом, і у своїй вітальні, і на лункому горищі, де він щовечора облягався спати і де часто-густо ревли гармати в той час, як інші джентльмени, що жили унизу, мали дуже незначне або й не мали жодного уявлення про погоду.

Читач і Соломон Джілс знайомляться о пів на шосту осіннього вечора. Соломон Джілс саме дивиться на свій бездоганний хронометр. Звичайний відплив з Сіті почався вже годину тому, але натовп усе ще котиться в західному напрямку. «Вулиці мов повимітало»,- каже містер Джілс. Вночі, напевно, буде дощ. Всі барометри в крамниці впали, і на трикутному капелюсі дерев’яного мічмана уже блищать перші краплі вільги.

- І де ж той Уолтер? - мовив Соломон Джілс, обережно поклавши хронометра на місце.- Обід уже півгодини як готовий, а його нема.

Перекрутившись на своєму стільці за прилавком, містер Джілс визирнув поверх усіх своїх інструментів у вікно, сподіваючись побачити, як його небіж переходить вулицю. Ні, не було його між танцюючих парасольок, і, звичайно ж, то не він, а хлопчик-газетяр у непромокальному кашкеті, що нога за ногою йде повз будинок і вказівним пальцем креслить на мідній дощечці своє ім’я поверх імені містера Джілса.

- Не знав би я, що він надто любить мене, аби втекти на якомусь кораблі наперекір моїй волі, я б уже занепокоївся,- мовив містер Джілс, постукавши пальцем по двох чи трьох барометрах.- Далебі, занепокоївся б. Усі барометри попадали, га! Оце так дощ! Ну, його саме й треба. Я думаю,- вів далі містер Джілс, здуваючи порохи зі скляної кришки компаса,- я думаю, ти не менш чітко наставлений на вітальню, ніж мій небіж. А вітальня дивиться простісінько на північ, не збочує й на одну двадцяту градуса.

- Привіт, дядечку Сол!

- Привіт, хлопчику! - вигукнув, хутко обернувшись, майстер корабельних інструментів.- А, то ти вже тут?

Уолтер був веселий, бадьорий хлопець, посвіжілий від дощу, під яким він біг додому, гарний з лиця, з блискучими очима й кучерявим волоссям.

- Ну, дядечку, як вам велося без мене цілий день? А обід готовий? Я так зголоднів!

- Щодо того, як мені велося,- добродушно відповів Соломон,- то було б дивно, якби без такого малого цуцика, як ти, мені було б дуже гірше, ніж з тобою. Щодо того, чи готовий обід, то він уже півгодини як готовий і чекає на тебе: щодо голоду, то і я голодний.

- Ну, то ходім, дядю,- гукнув хлопець.- І ура адміралові!

- Під три чорти адмірала! - відказав Соломон Джілс.- Ти хотів сказати: лорд-мерові?

- Ні, не хотів! - гукнув хлопець.- Ура адміралові! Ура адміралові! Кроком р-руш!

З цими словами картуза і того, хто його носив, було без опору попроваджено, мов на чолі команди у п’ятсот чоловік до вітальні, і дядько Сол та його небіж негайно ж заходилися коло смаженої камбали, з біфштексом на черзі.

- Лорд-мер, і тільки лорд-мер! - сказав Соломон.- Ніяких адміралів! Твій адмірал - лорд-мер.

- Якби то так! - відповів хлопець, хитаючи головою.- Про мене вже краще зброєносець. Той хоч інколи береться за свою зброю.

- Велика з того користь! - заперечив дядько.- Слухай-но, Уоле, слухай, що я тобі скажу. Глянь на камінну полицю.

- Е, хто це туди мій срібний келих почепив? - здивувався хлопець.

- Я,- відповів дядько.- Скінчилися срібні келихи. Віднині п’ємо зі скляних. Ми - люди діла, Уолтере. Люди Сіті. Сьогодні вранці ми почали нове життя.

- Гаразд, дядечку, я питиму з усього, з чого хочете, аби лиш за ваше здоров’я. За ваше, дядечку Соле, і ура...

- Лорд-мерові,- перебив старий.

- Лорд-мерові, шерифам, міським радникам і всій ліврейній компанії! Сто літ!

Дядько з явним задоволенням закивав головою.

- Ну, а тепер,- мовив він,- розкажи нам про фірму.

- Нема про що розказувати, дядечку,- мовив хлопець, у якого аж за вухами лящало.- Кілька геть темних кімнат, а в тій, де я сиджу, є висока камінна решітка, залізний сейф, кілька об’яв про відхід кораблів, календар, кілька столів зі стільцями, пляшка чорнила, кілька книжок, кілька шухляд і купа павутиння. В одній павутині - якраз у мене над головою - висить величезна синя муха, і, по-моєму, висить уже цілу вічність.

- І більше нічого? - спитав дядько.

- Нічогісінько,- крім старої клітки для птахів (цікаво, як вона туди потрапила) і ящика на вугілля.

- Жодної банківської або чекової книжки, жодних векселів чи інших якихось ознак багатства, котрим там обертають день у день? - єлейним голосом спитав старий Сол, пильно вдивляючись у небожа крізь туман, що, здавалося, завжди висів круг нього.

- А, так,- цього добра чимало,- байдужим тоном відповів небіж,- тільки всі ті книжки лежать або в кімнаті містера Турбота, або в містера Морфіна, або в самого містера Домбі.

- А був містер Домбі сьогодні?- поцікавився дядько.

- Атож: цілий день ходив туди-сюди.

- Він, певно, тебе і не помітив?

- Чому ж, помітив. Підійшов до мого місця - надто вже він поважний і суворий, як на мене - і каже: «А, ви син