Читати книгу - "Покійник «по-флотському», Наталія Михайлівна Лапікура"

почерк експерта не сподобався. Четверту видер би з горла адвокат у порядку касації. А на той час підоспів би у Кирилівській лікарні капітальний ремонт. Ну, звичайно, психушка — то не дача, але і не «зона». Роки три проминуло б, їх би зарахували, як належить, в строк покарання. А там і амністія підоспіла б — або умовно-дострокове звільнення. З армії його б, звичайно, поперли, факт. Ну, ще орденів би позбавили, персональної пенсії, але то уже не обов'язково.

— Сирота, чом ти в нас не адвокат?

— Напевне, тому ж, чому ви не генерал.

— І не соромно старших дражнить?

— А маленьких чіпати?

Старий ухилився від відповіді у свій улюблений спосіб — згадав аналогічний випадок з власної практики:

— Було це десь після Сталіна, але ще перед Хрущовим. Подзвонили нам: самогубство. Приїжджаємо — чоловік висить у зашморгу на гаку від люстри. Перевернутий стілець — на підлозі, а на столі записочка: «У моїй смерті винна моя зрадлива дружина, а також її особисто мені невідомий полюбовник. Конкретні докази, які я віднайшов серед її білизни, лежать у конверті». Докази — пачка листів до дружини. Написані чоловічим почерком, підписано кликухою. Але не блатною, а так, як коханці один одного називають. Не пам'ятаю вже точно, здається з зоопарком пов'язано: Котик, Зайчик, Жеребчик чи Слоник… У кожному посланні детальний опис того, як їм обом було добре. З такими подробицями, що «крім дітей до 21-го року». Ну, читаємо ми всю цю порнографію, а хлопці зі «швидкої» вдову до тями приводять. А вона в істериці б'ється — мовляв, нічого такого не було, хоч ріжте її. Це хтось зумисне «дезу» підсунув, аби її єдиного і коханого зі світу звести. Раз такі справи, розкручуємо слідство, як належить. Для початку — листи на графологію. Паралельно «взяли пальчики». Вже цікаво — відбитки тільки покійника. Тут і графологи сюрприз номер два несуть: усі листи від «Слоника» насправді написані рукою самогубці. Думав, якщо він писатиме з нахилом не праворуч, а ліворуч, то ніхто не здогадається. Далі — всі листи написані підряд, судячи з усього, безпосередньо перед тим, як він у зашморг поліз. Беремось до його дружини, знайомих, товаришів по роботі. З'ясовуємо — небіжчик був не просто ревнивим, а мав на цьому ділі добрячий заскок. Повіриш, влаштовував собі фальшиві відрядження. Сідав, скажімо, у поїзд «Київ - Одеса», прощався на пероні з дружиною, махав рукою з вікна, потім виходив у Фастові і електричкою повертався назад. У Києві тинявся вулицями, і вже над ранок босим заходив до власної квартири. Замок регулярно змащував, аби безшумно відчинявся. Отакий винахідник. А ти кажеш: Шекспір!.. До речі, у твого Отелло речові докази були?

— Один-єдиний: хустка, яку він дружині подарував, не там, де треба, засвітилась.

— Бачиш, а в тебе і цього нема. Зате маєш аж три версії: дружина прапорщика є лише приводом Для його вбивства, організатором або виконавцем, нарешті — тільки співучасником. А організував і вигадав усе це хтось третій. Так що працюй!

— Є ще четверта версія, товаришу підполковник, точніше, четверта, п'ята і шоста: оця третя особа є приводом для вбивства, організатором або співучасником. А законна дружина до «мокрухи» ніякого відношення не має.

— За кількома зайцями одразу поженешся, Сирота, що від начальства одержиш? Моя тобі поки що порада: розкручуй вдову. Всякі там «треті» переб'ються.

За милими розмовами і вечір надійшов. У мене, як і у більшості моїх колег, що б там про нас голова міськради не думав, звички пити алкоголь «з горла» на свіжому повітрі не було. Жив би я у Прибалтиці, не кажу вже про Париж, зашився б зараз у якийсь затишний бар чи кав'яреньку і там, за чашкою кави і чаркою «Вана Таллінн», обміркував ситуацію. Казали хлопці, що в Естонії забігайлівки на кожному кроці. І до пізньої ночі працюють. Невже у їхніх вождів немає проблем зі своїми дорослими дітьми?

Колись я запитав про це у естонського колеги, котрого занесло до нас у відрядження. Він довго мовчав, а потім вимовив одну лише загадкову фразу:

— Розумієте, колего, у нас в Естонії радянська влада тільки двадцять п'ять років…

Наступний день почався одразу з двох паскудств, які не мали відношення до мого прапорщика, проте настрій зіпсували надовго. Першу новину повідомив на оперативці Полкан. Одтепер, виявляється, наш розшук, крім чергування по Управлінню, має виділяти людей на футбол. І то не на Центральний стадіон. Бо хто б відмовився подивитись, як наше «Динамо» робить кролика з московського тезки (ну, було колись, було! — авт.) або натягає «Спартак» по самі помідорчики? Так ні ж, нам належало стовбичити увечері, в свій законний вільний час, на «Динамо», де грають дублі і приходять лише найзаповзятіші болільники. Там трьох ментів з Печерського РВВС — і то забагато!

Нам усім одібрало мову, тому Полковник вирішив пояснити суть нововведення:

— Як ви знаєте, товариші, — сказав він і подивився поверх голів на портрет Дзержинського, — Володимир Васильович дуже любить футбол. Тепер він вирішив відвідувати не лише матчі основного складу, а й дублів. Скажу неофіційно, не для поширення: на Хрещатику-26 обладнали спеціальну апаратну, щоб наш Володимир Васильович міг спокійно дивитись і зарубіжні матчі нашого «Динамо». Я попрошу спокою! Порядок під час цих переглядів забезпечуємо не ми, а Контора. Так що, сподіваюсь, наша роль усім зрозуміла.

Якби Полковник при цьому не глянув виразно на мене, то я б і мовчав. Але він глянув, і мене понесло. Бо, всупереч алфавіту, першим у чергування на футбол відрядили чомусь мене. Тому накривалось одне важливе побачення. Я переносив його вже стільки разів, що більше мені просто не повірять. Хіба що я з'явлюсь до кандидатів на тестя з тещею з новенькою зіркою Героя Радянського Союзу на мундирі. Але змінити ситуацію можна було хіба що на гірше. Я це розумів, але, кажу, мене понесло:

— Краще б В. В. у оперу ходив. Там хоч крісла м'які, геморою не наживеш.

Від автора: Стосовно опери Олекса був дещо неправий. Перший секретар ЦК КПУ до приміщення Київського Академічного театру опери та балету часом