Читати книгу - "Легенди про зоряних капітанів, Генріх Саулович Альтшуллер"

Сніговиця дедалі сильнішала. Вона була тепер чимось схожа на зливу: сніжинки зливалися в суцільні білі струмені. Але все це відбувалося в абсолютній тиші і тому немов нагадувало урочисту пісню без слів. “Тиша. Дивовижна тиша, — подумав чоловік. Вперше за багато років думки його текли поволі і безладно. — Голос у неї зовсім не змінився. Пахне морозом. Невже сніг має запах?.. Сьогодні не пролітав рейсовий реаплан. Отже, польоти теж припинено… А син, мабуть, був схожий на неї…”

Він зупинився і, прикривши очі, став вдивлятися в конус Випромінювача. Йому раптом виразно уявилося те, на що він так довго чекав. Конус спалахнув яскравим полум’ям, і сліпучий промінь, блискавично пронизавши хмари, помчав до зірок. “Сніг, — подумав він. — Блищить сніг. А вона в чомусь теж помиляється. Як це вона сказала? “Відчуваю, що ти не правий, і не можу довести”. Тепер я не можу довести… Чия ж правда? Чия?.. Енергія ця справді належить людям. Я не згоден її витрачати, але моя думка — тільки власна думка. Хай так. А майбутнє? Так, так. Нас розсудить майбутнє”.

Зненацька запала темрява. Чоловік заплющив очі і впевнено пішов уперед. Коли очі звикли до мороку, він розплющив їх і подивився на Випромінювач. Насилу можна було розрізнити невиразні білі плями. У темряві Випромінювач скидався на величезний засніжений уламок скелі.

Чоловік дістав радіофона, настроїв екран.

— Алло? — запитав черговий інженер. Його погляд за товстими скельцями окулярів був лагідний, спокійний, уважний.

— Зв’яжіться з секретарем ради, — сказав чоловік. — Її машина десь у дорозі. Передайте від мого імені, що на Землі вісім мільярдів людей. Вісім і все.

Ураган був насичений електрикою. В притиснутих до землі хмарах звивалися вогненні нитки. Вихори налітали на пульсуюче фіолетове полум’я, рвали його на шмаття і розкидали по небу. В зеніті горіла розпечена до синяви пляма — “око бурі”. З мороку, що оточував “око бурі”, з гарячковою квапливістю стромлялися в землю широкі леза блискавок. Щільна дощова пелена спалахувала час від часу, наче струмінь розтопленого металу. Вітер з нетерплячим виттям підстьобував іскристі потоки води. Вони зіштовхувалися, спліталися в клубок і миттю закипали, розкидаючи багряну піну.

Пілот довго стояв біля віконного скла, уважно прислухаючись до хрипкого ревіння бурі.

— Спектакль, — сказав він нарешті. — Піротехніка, а не ураган. “Синьому птахові” потрібні серйозні випробовування. Скажіть, лікарю, це все, що змогли зробити ваші метеорологи?

Лікар (він сидів на канапі в глибині кімнати) глянув на пілота. “Мов скеля, — подумав він. — Дивно, що ніхто не догадався сфотографувати його отак: чорний силует і блискавки”.

— Зовсім непоганий ураган, — відповів лікар. — Одинадцять балів. Центр урагану — біля стартового майданчика. Ми намагаємося не зчиняти надто великого шуму: за шістдесят кілометрів на схід починається зона ліспромгоспу.

— Одинадцять балів? — перепитав пілот. — На Юпітері навіть у верхніх шарах атмосфери “Синій птах” зустріне урагани вдесятеро сильніші. Я привіз знімки, зроблені з розвідувальних ракет. Погано, якщо для ваших метеорологів одинадцять балів уже межа.

— Це не межа, — сказав лікар. — Ми чекали вас узавтра. Сьогодні метеорологам замовили звичайний ураган. Вони виконали замовлення та й годі. Якщо їм замовлять катастрофічний ураган, вони зроблять катастрофічний. Навіть надкатастрофічний.

Пілот відійшов од вікна й зупинився посеред кімнати. Він уважно і з ледь помітним здивуванням оглянув високі книжкові стелажі і великий, закиданий книжками стіл. Лікар знав цей погляд. Людей, які рідко бувають на Землі, завжди дивує нераціональна просторість земних приміщень.

— Машину треба випробовувати у якнайсуворіших умовах, — повторив пілот.

Лікар міг ще на кілька хвилин відтягти неминучу розмову — і йому дуже хотілося це зробити. Але він відповів:

— “Синього птаха” можна не випробовувати. Він уже пройшов усі випробовування.

Пілот повернувся до вікна і спустив штору. Щільна метальована тканина ковзнула вниз. Одразу стало тихіше. Засвітилися лампи, сховані за матовою поверхнею скляної стелі.

— Поговоримо? — спитав пілот.

Лікар мовчки кивнув йому на крісло. Вже опускаючись у крісло, пілот помітив блакитну пластмасову трубочку, що лежала на столі між сторінками розкритої книжки.

— Калейдоскоп? — із здивуванням вирвалося в нього. Його світлі очі потемніли і обличчя одразу подобрішало. — Це… ваш?

— Генерального Конструктора, — відповів лікар.

Пілот глянув на нього. Власне, ковзнув поглядом. Але завдяки властивій астронавтам особливості миттю схоплювати головне, пілот побачив у лікаревих очах напружене чекання.

— Скажіть, — обережно запитав пілот, — Генеральний Конструктор… він ніколи не літав?

Лікар знизав плечима:

— Що значить — літати?

Пілот знову глянув на лікаря. Обличчя у того було рухливе, дуже худе, з нездоровою жовтизною.

— Літати — значить підійматися над землею на машині, — чемно пояснив пілот.

— В такому разі, Генеральний Конструктор літав, — сказав лікар. — Він літав у той день, коли вас зустрічали після першого рейсу до Меркурія. Генеральний Конструктор був тоді… хлопчиськом. Він хотів бути схожим на вас. Хотів літати. Того дня він спробував злетіти на своїй першій машині. Він побудував її із шматків фанери і дюралю. Іграшка. Але ця… машина злетіла. На п’ятнадцять метрів. А потім упала. Ось, власне, і все. Ходити він почав через три роки. Спочатку на милицях. Літати йому не дозволили. Навіть на приміських вертольотах.

Ураган поступово видихався. За вікном рівно гудів вітер.

— Так, — сказав пілот. — У вас мусять бути добрі випробовувачі. Конструкторові нелегко, якщо