Читати книгу - "Св. Петро Могила"

пятьдесятницы» (1631), який містив понад 100 гравюр. Якщо перша була збіркою правових актів, що стосуються внутрішнього життя Церкви, то дві інші праці є книгами обов’язковими для богослужіння. У «Номоканоні» значну увагу приділено актуальній і в наш час проблемі боротьби з ворожінням, магією, врешті, окультизмом у широкому розумінні. Спираючись на Біблію, святий засудив антихристиянські практики чорнокнижників, астрологів, ворожок тощо. Він, зокрема, описав випадки, коли ворожки вживали в замовляннях слова й вирази з псалмів, імена мучеників і, написавши їх, давали хворим носити на шиї, а також тримали змію за пазухою, а потім, здерши з неї шкіру, прикладали до очей і зубів. Інші закликали бісів над труною, напували приворотним або іншим зіллям, ворожили на квасолі, воску, олові, зачаровували хмари й бурі. Велика кількість статей «Номоканону» спрямована проти чаклунів, ворожбитів, чорнокнижників, дії яких, підкреслював святий, ґрунтуються на забобонах, суперечать ученню Церкви й мають бути суворо покарані.

Пізніше, у 1637 р., в Києво-Печерській лаврі св. Петро Могила видав «Євангеліє учительне». Таким чином, він надав кожному православному священику та єпископу Київської митрополії вкрай потрібні богослужбові книги, які, звичайно, пройшли належну редакцію з боку церковної ієрархії. Відповідний напрям реформаторської діяльності святого розвивали його сподвижники. Ще за його життя Сильвестр Косов видав працю «Дидаскалія» (Кутеїн, 1637), у якій пояснив суть семи церковних таїнств, а у 1642 р. львівський єпископ Арсеній Желіборський написав твір «О сакраментах», що пояснював нововисвяченим священикам суть Божественної літургії. Уже по смерті святого його учень, вихованець і ректор Києво-Могилянського колегіуму, ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, ієромонах Феодосій Софонович написав «Виклад о Церкві Святій» (К., 1666; 1667; 1668; Унев, 1670), у якому і масі вірних, і священикам пояснювалася суть не тільки Літургії, але й вечірньої та ранкової служб, а також відправ, церковних апаратів, облачень тощо. Такі твори робили вірних, навіть священнослужителів, не бездумними глядачами чи виконавцями незрозумілих церемоній, а активними учасниками богослужінь, які б усвідомлювали значення кожного слова чи руху священика та їх богословський сенс.

Написав св. Петро Могила також низку творів, які залишилися в рукописах. Це молебні піснеспіви та канони Пресвятій Богородиці та свв. Антонію й Феодосію Печерським, зокрема присвячені чудесному порятунку (24.05.1630 р. за ст. ст.) Києво-Печерської лаври від нападу польського війська, яке йшло проти повстанців Тараса Трясила під Переяслав. Цим святий прислужився й розвиткові української літератури. Створені на хвилі його реформ панегірики стали блискучим виявом стилю бароко, який запанував в українській поезії з початку ХVІІ століття.

Хоча культурні інтереси святого перебували переважно в богословсько-філософській сфері, він розумів значення історії як «учительки життя» і сам створив літописні нотатки за 1597—1630 рр., що мали на меті піднести престиж Києво-Печерської лаври як центру православного життя, підкреслити святість і чудодійність мощей, що знаходилися в лаврських підземеллях. Не випадково лише в деяких звістках свого твору святий митрополит торкався світських сюжетів, наприклад «Димітріади», подій 1606 р., Хотинської війни 1621 р. У своєму творі він виступає з антиуніатських позицій, різко засуджує Берестейський Собор, календарну реформу папи Григорія VІІ, знаходить важливі аргументи, які засвідчували перевагу православної віри над католицькою. Без сумніву, св. Петро Могила був талановитим публіцистом і брав активну участь у релігійній полеміці з римо-католиками та уніатами. У літописних нотатках він описав події, що відбувалися на дуже широкій території Речі Посполитої, насамперед в Україні та Білорусі, а також у Молдавії. Він використав власні враження, а також свідчення очевидців. Так, про напад ординцiв на Галич у 1593 р. йому розповів галицький священик Іван Потоцький, про морський похід запорожців на Туреччину у 1622—1628 рр. – «сам Ісаакій Борискович, єпископ луцький», про смерть князя Костянтина-Адама Острозького у 1618 р. – князь Г. Четвертинський. Значний інтерес викликають також фольклористичні записи Могили, його апелювання до звичаїв різних народів, передусім українського.

Розпочата св. Петром Могилою праця з відновлення національних святинь, реставрації стародавніх храмів, ікон, збирання мощей і канонізації українських святих була скерована не тільки на суто церковний вжиток. Вона сприяла також патріотичному вихованню, утвердженню національної свідомості українців і білорусів. Ці заходи підтверджували давнє походження України, давність і законність її православ’я, з часів Київської Русі. В річище цієї церковної політики логічно вкладаються його розкопки Десятинної церкви (св. Петро Могила став, таким чином, батьком української археології!), в ході яких було знайдено мощі Володимира Святого, які Петро Могила мав намір помістити у Софії Київській після її відбудови й реставрації. Відновлюючи Софійський собор, на арках головної бані святий наказав зробити ктиторський напис «нача здитися у лето 1011», у соборі влаштував вівтар на честь св. Володимира, тобто київський митрополит був переконаний, що собор засновано було ще за часів Володимира Святого. Цю точку зору на заснування Софійського собору, між іншим, остаточно підтвердили сучасні науковці.

При всій значній ролі св. Петра Могили як архімандрита не можна не відзначити й заслуг керівників друкарні, молдаванина Памви Беринди та українця Тарасія Земки, котрих сам святий дуже шанував. Складніше було з відомим видавцем і братчиком Спиридоном Соболем, але й тут удалося досягти компромісу; вже за часів перебування св. Петра Могили на митрополії Соболь домігся його згоди на цілком легальне продовження видавничої діяльності, а близько 1635 р. навіть став з благословення святого ректором Києво-Могилянського колегіуму. Ліквідацію цього конфлікту, мабудь, треба пов’язувати з відвідинами митрополитом Кутеїнського монастиря під Могилевом. Тоді ж митрополит дав добро кутеїнським ченцям відкрити друкарню при монастирі, яка вже 1636 р. видала «Виклад на Отче наш» Іоанна Золотоустого. «Псалтир» (Могилев, 1637) теж вийшов у друкарні Соболя, названого у книзі «слугою» Петра Могили, «благоволением и иждивением» митрополита. Додамо, що Соболь став видавати свої книги і в Буйничах під Могилевом, у власній друкарні (1636—1638). Оскільки він постригся у ченці Києво-Братського монастиря під іменем Сильвестр (не раніше 1640 р.), то святий запропонував йому вигідніші умови праці в лаврській друкарні.

Яскравою постаттю був і друкар Тимофій Вербицький, який із благословення св. Петра Могили виїхав з лаври й організував друкарню в Кімполунзі – Довгополе у Волощині. Саме тут він надрукував Требник (1635). Тут діяв і лаврський ієромонах Сильвестр, який написав збірник віршів, у яких прославляється Басараб за те, що він заснував «училище языка словенска» і «типографию внесл». Пізніше Вербицький продав своє обладнання Волоській державі. Потім, приблизно у 1642 р., він повернувся на батьківщину і діяв у Києві.

Важливим напрямком діяльності святого була праця