Читати книгу - "Загадка однієї неділі"

— Шкодую, що не зможу дочекатися твого наступного номера, люба моя, — похапцем забурмотів я. — Де тут вихід?

Повторювати питання не було потреби — вона потягла мене коридором і розчахнула зовнішні двері. Я цьомкнув її в носик; Алісія завжди розуміла, коли мені не до жартів. І я ніколи не повторював їй що-небудь двічі. Я вийшов і прожогом кинувся на вулицю Крістіни — там стояв Макейра.

— Хтось, певно, впізнав мене, — захекано пояснив йому. — Вперед!

Макейра рушив тією ж вулицею, нарощуючи швидкість. Потім, спритно зманеврувавши, звернув на вулицю Карлоса Третього й нею доїхав до вулиці Інфанти. Там я вийшов з машини і наказав:

— Завтра о десятій ранку проїздіть набережною Малекон.

— Але ж Малекон дуже довга, — зауважив Макейра.

— Не має значення, — відказав я, — в якомусь місці набережної я підсяду до вас.

Я зачекав, доки автомобіль, віддаляючись вулицею Інфанти, зникне з очей, аж тоді покрокував до стоянки таксі.

— Стара Гавана, — мовив шоферу, що куняв. Проте до Алісії я не пішов, а перебув ніч в якомусь старенькому готелі.

О восьмій ранку я залишив готель. Пройшовшись вулицею Емпедрадо до газетного кіоска на розі Мон-серрате, купив «Ель Паїс». Заходився читати її в чистильника взуття, де за кілька метрів містилася поліцейська дільниця. Поліцай, що проходив поблизу, побіжно глянув на мене; я скривився, зображуючи щось подібне до вітання, він також скривився у відповідь і пройшов далі.

Смерть Сусанни все ще лишалася в газеті сенсацією номер один, щоправда, вже без мого портрета. Нічого нового, опріч розповіді про мою чудову втечу зі «Сьєрри», поліція не спроможна була запропонувати ненажерливій зграї газетних репортерів. Дочитавши до цього місця, я вже хотів кинути газету, бо хто краще за мене міг знати деталі втечі, але мене щось припинило. Досить було побіжного погляду, щоб упевнитись, що там було ще щось. Так, у повідомленні згадувалось ім'я Алісії. її запідозрили в тому, ніби вона умисне перешкодила звершенню правосуддя. Я процідив крізь зуби:

— Ну й дурепа!

Коли хлопчина покінчив з моїми туфлями, я зайшов до кафе поснідати. Після сніданку поміркував, чи не подзвонити Вертьєнтесу. Потім роздумав — дзвонити не став.

Глянув на годинник: була дев'ята ранку. Згадавши про Макейру, взяв таксі. Вийшов з нього на вулиці Беласкоаїн. Коли сів на лаву в парку Масео, замилувався морем — цим велично-спокійним громаддям води, що губилося ген за обрієм. Не кваплячись, проїхав Макейра, але я не зупинив його. Кількома кварталами нижче він змінив напрям. Ніяких підозрілих автомашин, що йшли б слідом за ним, не було; я перетнув набережну й сів на парапет. Звідси видовище було ще грандіозніше: у бухті височіло кілька кораблів, а далі — лише величний спокій водяної гладіні, що спонукав мене до роздумів. Та коли Макейра загальмував біля мене, мої роздуми ще не вилились у щось певне.

— Господи, і ніхто ще й досі не впізнав вас?

— Вперед, Макейро, вперед! — наказав я, сівши в машину.

Макейра виявився досить запопадливим учнем. Він їхав кілька кварталів однією вулицею, потім звертав на іншу. На Конкордії зупинив машину під високою стіною і, лукаво всміхаючись, повернувся до мене:

— Гадаю, ви саме цього й хотіли, — мовив. — Куди ми тепер? Напевне, з візитом до Вертьєнтеса, — відповів сам собі.— Адже він один зостався в нас.

Я затримав на ньому свій погляд. Це була людина середнього віку, міцної статури. Обличчя мала повне, ретельно виголене. Та особливий інтерес у Сусанниному шофері викликали очі — дві малесенькі намистинки, що сипали багатозначними іскрами. Він узяв курс на китайський квартал, а я поринув у роздуми.

У ті роки всередині трикутника, один бік якого становила вулиця Гальяно, а два інших — вулиці Санхи та Драконів, котрі сходилися у його вершині, містився китайський квартал, брудні щупальці якого сягали самого серця Гавани. Там у ранковий час можна було спостерігати китайців, котрі, не кваплячись, походжали туди-сюди, зодягнуті в занадто просторе вбрання. В ці години тут нечасто, було, стрінеш справжніх кубинців, коли не брати до уваги переповнені автобуси, котрі їхали до торговельного центру. Аж опівдні вулиці китайського кварталу жвавішали, хоч тепер уже — дивний парадскс — рідко здибались люди з жовтою шкірою, наче земля поглинула. їх. Натомість цими вулицями сновигала барвиста юрба людей, виповнюючи численні заклади розваг. А пізнього вечора розсували фіранки на своїх вікнах повії, демонструючи свої перепочилі обличчя. Різного роду заборони, що приносили зиск можновладцям, знову ставали гранично гнучкими. Найгарячковішого ритму китайський квартал досягав одразу за північ. На будь-якому розі або в найближчій більярдній можна було натрапити на бевзів, завжди готових побитися об заклад, кому з них усміхнеться доля у вигляді виплюнутої автоматом монети — нехай і фальшивої; молодих гульвіс, що шукали любовних розваг; якогось моряка-американця, котрий жадав «пригод»; усякого роду посередників і сутенерів.

Потроху гармидер у китайському кварталі спадав, а пізніше, вже вранці, знову походжали туди-сюди азіати, тягаючи на собі мішкоподібні балахони.

Саме в цьому кварталі Вертьєнтес утримував казино, де грали в рулетку. Ми щось із півгодини очікували на нього. Макейра впізнав його чорний «кадиллак», що стояв біля входу, отже, ми знали, — він усередині. Вийшов він у супроводі кількох осіб. Шофер в уніформі, який стояв на протилежному тротуарі, перейшов дорогу і розчахнув перед ним дверцята машини. Вертьєнтесові співрозмовники порозходились. Він сів у машину, а я вийшов із своєї. Не встигла його машина рушити з місця, як я вже сидів поруч нього, і, певна річ, чорне дуло мого «люгера» втикалося йому між ребер. Переляканий шофер повернувся в наш бік.

— Скажіть йому, щоб рушив! — наказав я, ще міцніше натискуючи своїм пістолетом на ребра.

Він зробив шоферові знак, і машина полишила стоянку. Я обмацав його, по тому відкинувся на сидіння.

— Ніколи