Читати книгу - "Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба"

— Бо це одна й та сама мова! — пояснила дівчина, вже не стримуючи веселого сміху. — Невже Вашій Величності не відомо, що мова для всієї Країни Оз одна?

— То це правда? — вигукнув Солом’яник, відчуваючи полегшу після цих слів. — О, тоді я з легкістю перекладатиму свої слова сам!

— Ваша Величносте, це я в усьому винен, — сказав Джек, почуваючись повним йолопом. — Я подумав, що як ми живемо в різних країнах, то й мови у нас теж мають бути різні.

— Нехай це стане тобі добрим уроком на майбутнє, щоб ти більше ніколи й нічого не думав, — покартав його Солом’яник. — Якщо не вмієш мислити розумно, то мовчи й ні пари з уст, як справжній страхопуд. Тим більше, що ти і є страхопуд.

— Так, Ваша Величносте! — погодився Гарбузова Голова.

— Мені здається, — вів далі Солом’яник, помалу лагідніючи, — що не варто було переводити стільки добра заради того, щоб змайструвати такого нікчему.

— Запевняю Вашу Величність, що я нікого не просив мене створювати, — відказав Джек.

— Зрештою, як і я! — добродушно сказав Король. — А якщо вже ми так відрізняємося від звичайних людей, то чому б нам не стати друзями?

— Сердечно радий такій пропозиції! — вигукнув Джек.

— Що?! У тебе є серце? — здивувався Солом’яник.

— Ні. Це образне порівняння, я сказав би, фігура мовлення, — пояснив Джек.

— Слухай, найвдаліша твоя фігура — та, що з дерева, а що ти не маєш мозку, щоб думати, то надалі я попросив би тебе не давати волю своїй уяві, — застеріг Солом’яник.

— Згода! — вигукнув Джек, хоча геть нічого зі сказаного не зрозумів.

Потім Його Величність відпустив Джеллі Джем і зеленобородого охоронця, і коли ті пішли, він узяв свого нового друга під руку і повів його на задній двір зіграти партію в метання кілець.

Чіп так боявся загубити свого страхопуда і Дров'яну Козлу, що здолав півдороги до Смарагдового міста, навіть не зупиняючись перепочити.

А потім йому став дошкуляти голод, але всі його сухарі та сир, які він узяв із собою в дорогу, були давно вже з’їдені.

Хлопець ішов дорогою і думав, що йому робити, аж тут йому трапилася дівчина, що сиділа на узбіччі. Але найбільше Чіпа вразила не дівчина, а її вбрання. Нічого кращого за нього він іще не бачив: дівчина була одягнена в шовкову жилетку смарагдово-зеленого кольору та чотириколірну спідницю, що була спереду блакитна, зліва жовта, ззаду червона, а праворуч фіалкова. Спереду жилетка була застібнута на чотири ґудзики: верхній — зелений, другий — жовтий, третій — червоний і останній — фіалковий.

Яскраві барви вбирали в себе очі, тож чи варто гудити Чіпа за те, що спершу його погляд якусь хвильку блукав по дівочому вбранні, і вже тільки після цього хлопець поглянув на обличчя незнайомки. А дівчисько нівроку, подумав він. Єдине, що псувало дівчину, — це вираз якогось невдоволення на обличчі, з домішкою чи то зневаги, чи то зухвалості.

Чіп роздивлявся дівчину, а дівчина тим часом роздивлялася його. Біля неї стояв кошик для їжі, в одній руці вона тримала смачнющий бутерброд, у другій — круто зварене яйце й наминала їх із такою насолодою, що навіть пробудила в Чіпові симпатію до себе.

Хлопець уже хотів був попросити, щоб вона поділилася з ним обідом, коли та несподівано звелася на ноги й стала обтрушувати крихти зі спідниці.

— Тримай! — промовила дівчина, простягаючи йому кошика. — Мені час іти. Ти нестимеш мого кошика, а якщо хочеш їсти, то пошукай у ньому щось перекусити.

Чіпа не треба було просити двічі, і якийсь час він мовчки йшов за дівчиною, щось собі жуючи й ні про що її не запитуючи. Вона швидко крокувала перед хлопцем, і від неї віяло такою рішучістю і поважністю, що хлопець подумав: не інакше як якась поважна птиця.

Коли Чіп нарешті втамував голод, він наздогнав дівчину і спробував іти в ногу з її швидкими кроками, та виявилося, що це дуже важко: дівчина була набагато вища за Чіпа і, схоже, дуже кудись поспішала.

— Дуже дякую тобі за бутерброди, — подякував Чіп, ідучи поряд із нею. — Можна поцікавитись, як тебе звати?

— Мене звати Полководиця Жинжур, — коротко відповіла дівчина.

— Ого! — здивувався хлопець. — А чим же ти командуєш?

— У нас тут війна, і я командую Військом Непокори, — відповіла Полководиця, може, занадто різко, що було цілком невиправдано з її боку.

— Ого! — знову здивувався Чіп. — Я й не знав, що тут війна.

— А звідки б тобі про це знати, — відрізала дівчина, — коли ми тримаємо це в таємниці? До того ж, наше військо складається із самих дівчат, — додала вона не без гордості, — тож просто чудесно, що досі ніхто не знає про нашу змову.

— А й справді, — погодився Чіп. — І де ж твоє військо?

— Десь за милю звідси, — відповіла Полководиця Жинжур. — Щойно я кинула заклик, як на нього почали прибувати дівчата з усієї Країни Оз. А сьогодні ми вирушаємо в похід на Його Величність Солом’яника і позбавимо його трону. Я прибуваю до Війська Непокори, і ми відразу ж вирушаємо на Смарагдове місто.

— Оце-то так, — мовив Чіп, глибоко вдихаючи повітря, — дива та й годі! А чому, дозволь спитати, ви вирішили позбавити влади Його Величність Солом’яника?

— По-перше, чоловіки вже й так довгенько правлять Смарагдовим містом, — стала пояснювати дівчина. — По-друге, у ньому повно всілякого каміння, котре значно краще виглядало б у каблучках, браслетах і намистах. А по-третє, у скарбоні Короля чимало грошей, їх вистачить, аби кожна дівчина могла справити собі дюжину нових суконь. Ось ми й хочемо прибрати це місто до рук