Читати книгу - "Алмазна труба"

Чурилін мовчав. Провідник лише висловив його особисті невідв’язні думки.

— Максиме Михайловичу, — раптом запропонував Султанов, — нехай він з Петром відводить коней, а ми з вами доб’ємо шурф. Інструменту однаково тільки для двох. А ми потім по річці, на плоті…

Чурилін швидко зробив крок до свого помічника, уважно подивився в його схудле, вкрите чорною бородою обличчя, в налиті кров’ю від диму і безсоння очі й відвернувся…

— Ви підете з усім вантажем прямо на Соттир, — спокійно говорив він через декілька хвилин провіднику і похмурому Петрові. — Там, у селищі, здасте коней. Я про все домовився ще весною з начальником полярної станції. Я дам листа, щоб вас забезпечили продуктами, а Петра доставили до Джергалаха. Там він нехай заготує човна і чекає нас. Можливо, встигнемо сплавитися по Хатанзі до аеропорту. Микола одержить в Соттирі продукти, гроші видам зараз, хай вертається до себе. Як дійдете до Мойєро, залишіть все продовольство, яке зможете виділити, на видному місці. Шлях відмічайте зарубками, ми підемо слідом. Скільки звідси до Соттиру?

— Не знаю, — евенк похитав головою, — кілометрів з триста чи буде однак.

— Ну, от. а до Мойєро п’ятдесят.

— Ні-і, тут тобі Мойєро ходив не можна: дуже великий борог багато. Крізь гори, той бік ходи, тоді залишиться тільки маленький борог.

— Ну, сто кілометрів?

— Сто чи сто двадцять, однак, буде.

— Добре, ви підете тим самим шляхом, на горах снігу ще немає, а якщо е, то небагато.

— Зараз я тобі карта пиши, дай папір…

На ялиновім горбі стало зовсім безлюдно й тихо. Палатку відвезли, натомість був збудований балаган з ялинових віток. Багаття, що горіло перед ним. ледве димілося під дощем.

Султанов прокинувся вночі від холоду. Все тіло боліло. Болісно не хотілося вставати, здавалося просто неможливим поворушити рукою. З величезним зусиллям Султанов підвівся й розбудив Чуриліна. Той швидко встав, випив кварту пустого чаю й почав шукати в темноті коротке шурфовочне кайло, що лежало десь коло багаття.

Полум’я багаття заколивалось, оживлене новою порцією сухих дров. У шурфі, який заглибився в землю вже на два з половиною метри, було зовсім темно. Чурилін довбав кайлом наосліп, вигрібаючи грудки глини руками у відро, яке час від часу піднімав нагору на мотузку Султанов. Боячись затоплення, геологи не розморожували мерзлоту вогнем, віддаючи перевагу нестерпно повільній, але більш вірній праці в мерзлому ґрунті. Вода й так уже стояла в ямі на чверть, і кожний удар кайла супроводжувався гучним сплеском.

Чуриліну здавалося іноді, що він працює, зігнувшись в цій тісній сирій ямі, вже багато років, що все життя він тільки й чув, що глухе бунчання породи, дзвякання відра, що все життя він копався обідраними, розпухлими пальцями в рідкій льодовій грязюці.

— Годі вам, вже двадцять п’ять відер нарили! Тепер моя черга! — крикнув зверху Султанов якраз в той час, коли Чурилін відчув, що більше не зможе підняти кайло: він вибрався з шурфу, впираючись у стінки ногами й руками, і важко опустився на мокру глину.

Султанов зник в ямі, і звідти почувся його приглушений голос:

— Добряче! Ну й сила ж у вас, Максиме Михайловичу! Ще чверть метра залишилося — дрібні камінці вже дзвякають! Ні, далі знову глина.

В той же час Султанов відчув, що глина пішла трохи Іншого виду: як і раніше тверда, вона відвалювалася великими грудками — неподатлива, липка в’язкість зникла.

Відро за відром тягав Чурилін, і купа вийнятої глини все збільшувалася. Вже наближалася до кінця довга осіння ніч, коли Султанов слабо й хрипко вигукнув з шурфу:

— Каміння пішло! Один великий є, тягніть!

Останнє відро здалося Чуриліну неймовірно важким.

Він добув липкий, холодний і важкий кусок породи і коло багаття розбив його молотком. Темна матова порода в мерехтливому світлі полум’я нічим не відрізнялася від діабазів, що набридли за час дороги.

— Ну що? — нетерпляче спитав знизу Султанов.

— Не знаю, темно, — не бажаючи засмутити товариша, відповів Чурилін і кинув шматки каміння на купу виритої глини. — Вилазьте, треба поспати. Шість годин, скоро світанок.

Хотілося довго-довго спати. Але час спливав невблаганно, і о десятій годині обидва геологи були вже на ногах і готували бідний сніданок.

— Яка б не була важка праця, а порції доведеться зменшити, — похмуро сказав Чурилін, — у мішку зовсім мало муки.

Султанов усміхнувся, помовчав. Потім, піднявши кухоль з чаєм, урочисто продекламував: «Загибель нас вірна чекає… І той, хто послав нас на подвиг жахливий, — серця він в грудях залізних не має…»

— Ще жахливіше те, що ніхто нас не послав. І поскаржитися ні на кого.

— Та, чорт візьми, хто, власне, держить нас тут? — тихо сказав Султанов, похиливши голову.

Товариші повільно потяглися до шурфу. Раптом Султанов міцно вп’явся пальцями в лікоть Чуриліна.

— Максиме Михайловичу, жовта земля!

Наверху купи викопаної породи грудками лежала якась особлива, зерниста і в той же час тверда глина рудувато-жовтого відтінку. Чурилін поспішив підняти розколотий вночі камінь — це була важка, масна на дотик, синьо-чорна порода. Зовнішній шар каменя був м’яким і з більш світлим, синювато-сірим відтінком.

— Води, Арсенію Павловичу, побільше води! — прошепотів Чурилін. — Та ось в затопленому шурфі візьмемо. Виливайте чай, чорт з ним! Потрібне друге відро. Ви починайте промивку жовтої породи, докінчите на л отеку, А я займусь уламками каміння.

— Невже… — почав Султанов.

— Почекайте! — різко обірвав Чурилін.

Неквапливо, наче зовсім не хвилюючись, Чурилін взявся промивати всі добуті кусочки твердої чорної породи, зчищаючи пухку корку і грязь.

Забувши про все на світі, геологи