Читати книгу - "Замах на бродягу"

— І це теж…

Вона всміхнулася.

— Я знаю, що це не дуже оригінально, більшість дівчат опиняються в подібному ж становищі… Моя мати — світська людина, любить товариство… В Мюлузі в нашому домі збирався весь місцевий бомонд…

— Навіть коли ваш батько жив з вами?

— Так… Принаймні останні два роки…

— Чому саме два останні?

Комісар пригадав довгу телефонну розмову пані Мегре з сестрою, і йому стало трохи ніяково від того, що він незалежно від неї дізнається зараз про всі ці подробиці.

— Річ у тім, що мамі дісталася значна спадщина від тітки… Раніше ми жили досить скромно, у тісній квартирі, на околиці міста… Через те у батька ніколи не було багатих пацієнтів, самі робітники… Ця спадщина впала на нас несподівано… Ми одразу переїхали до центру міста. Мама купила великий гарний особняк біля собору. По-моєму, її спокусило те, що на порталі був графський герб…

— Ви знали батькових родичів?

— Ні. Я тільки бачила кілька разів його брата, який потім загинув на війні. Якщо не помиляюся, десь у Сірії, в усякому разі не у Франції…

— А його батьків?

З коридора знов долинув галас, але вона й не ворухнулася.

— Бабуся померла від раку, коли тато ще був хлопчиком… Дід був підрядчиком… Мама розповідала, що в нього працювало чоловік із десять столярів та теслярів. Якось одного ранку відчинили майстерню і побачили, що дід повісився… Виявилося, що він був на краю банкрутства… Батько тоді ще вчився в університеті.

— Але вашому батькові все-таки вдалося здобути освіту?

— Він учився й водночас працював у аптеці…

— Який він був на вдачу?

— Дуже лагідний… Не знаю, чи вдовольнить вас ця відповідь, але він залишив у мене саме таке враження… Він був дуже лагідний і завжди трохи сумний…

— У нього були часті суперечки з вашою матінкою?

— Я ніколи не чула, щоб батько підвищив голос… Мама інколи дорікала йому, що через своїх хворих він зовсім забув про себе… Він проводив з ними цілісінькі дні і повертався додому пізно ввечері… Навіть я скаржилася, що в нього колеться борода, коли він мене цілував…

— Ви часом не знаєте, у яких він був стосунках зі своїми колегами?

— Якщо трохи й знаю, то лише від матері… Але в неї завжди важко розрізнити, де правда, а де напівправда. Вона по-своєму завжди щира, та тільки в її розповідях все виглядає так, як би їй хотілося, щоб це було. Коли вже вона вийшла заміж за батька, то він неодмінно мав бути кимось незвичайним — бо це її чоловік!

«Твій батько найкращий лікар у місті, — казала вона мені. — І, безперечно, — один із найкращих у всій Франції. Та на жаль…»

Мадам Русле знову усміхнулася.

— Ви здогадуєтесь, що говорилося далі… Батько не вмів пристосовуватися… Він не міг жити, як усі… Мама давала зрозуміти, що дідусь повісився не через банкрутство, а тому що був неврастеніком… У нього була донька, яка лікувалася один час у психіатричній лікарні…

— Що з нею сталося?

— Не знаю… Гадаю, що й мама нічого не знає. В усякому разі, вона залишила Мюлуз.

— Ваша матінка й досі живе там?

— Мама давно переїхала до Парижа.

— Ви можете дати мені її адресу?

— Орлеанська набережна, двадцять дев'ять біс…

Мегре здригнувся, але вона, здається, не помітила цього.

— Це на острові Сен-Луї, — вела далі пані Русле. — Жити на острові зараз вважається великим шиком…

— Знаєте, де саме стався напад на вашого батька?

— Певно, що ні…

— Під мостом Марі… Метрів за триста від будинку вашої матері…

Вона спохмурніла, ця звістка засмутила її.

— Це ж, здається, міст через другий рукав Сени… Мамині вікна виходять на набережну Турнель…

— У вашої матері є собака?

— Чому ви мене про це запитуєте?

Кілька місяців тому, поки ремонтували їхній будинок на бульварі Рішар Ленуар, подружжя Мегре жило на Вогезькій площі. Увечері вони часто гуляли по острову Сен-Луї, і комісар більше ніде не бачив стільки випещених, ситих, породистих собак, як там. Їх виводили на прогулянку, немов на парад, такі ж ситі і охайні пані та пани, а часом слуги.

— Мама тримає лише птахів… Вона терпіти не може ні кішок, ні собак. — І щоб змінити тему — А куди поклали мого батька?

— До «Отель-Дьє»… Це там найближча лікарня.

— Ви, звичайно, хотіли б…

— Ні, поки що не треба… Можливо, пізніше я попрошу вас відвідати його, щоб мати цілковиту впевненість щодо його особи. Зараз усе його обличчя в бинтах…

— Він дуже страждає?

— Він непритомний.

— За що ж із ним так учинили?

— Саме це я й намагаюся з'ясувати…

— Можливо, була бійка?

— Ні, схоже на те, що на нього напали, коли він спав.

Цього вона ніяк не могла собі уявити.

— Під мостом?

Він підвівся.

— Ви, мабуть, відвідаєте мою матір?

— Доведеться…

— З вашого дозволу, я подзвоню їй, щоб попередити…

Він завагався. Безперечно, краще було б обійтися без попереджень. Цікаво, як реагувала б на це пані Келлер… А втім…

— Я не заперечую.

— Дякую, пане комісар. Про це писатимуть у газетах?

— Про напад уже повідомили кількома рядками, але не називаючи прізвище вашого батька… Я й сам дізнався про нього зовсім недавно.

Мама вимагатиме, щоб воно не згадувалося.

— Я зроблю все, що зможу.

Коли пані Русле проводила комісара до