Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

— З цим можна й не погодитися. З тим, що Андерс винен. У світі нема жодного музею, який міг би вберегти себе від пограбування. Це обов'язок організації, яка відповідає за охорону, і поліції. Якби в них уночі біля всіх входів та виходів стояли люди, нічого б не сталося.

— Не розумійте мене так буквально. Звісно, я не збираюся твердити, що в пограбуванні винен Андерс. Але це наслідок його помилки. Вся експозиція була безглуздою — через те він і зв'язався з короною, скіпетром та іншими дурницями. Його турбував тільки особистий успіх. Замкова скарбниця не хотіла передавати експонати, проте Андерс використав деякі зв'язки і таки домігся свого. Найшикарніша виставка десятиліття, організована найчарівнішим головним хранителем десятиліття! — і Бенгт Хеллер підняв склянку з молоком. — За здоров'я нового директора.

— Тобто?

— Невдовзі тут зміниться начальство. Пенсійна сокира вже зависла в старого над головою. І є чимало претендентів. Але ніхто так цього це прагнув, як Андерс. Тут йому й мала допомогти виставка, він так розраховував. Зірка першої величини в його послужному списку.

— Ви несправедливі, — урвала його Карін. — Не можна звинувачувати в усьому Андерса тільки тому, що він не бажає схвалювати ваших вульгарних поглядів на мистецтво. Так, він честолюбний, але здібний фахівець. Не знаю, про кого ще в музеї можна таке сказати.

За столом запанувала тиша, ми їли. Карін замкнулася в собі, її голубі очі потемнішали. Бенгт був схожий на собаку, якого зігнали з колін. Час. від часу він тривожно й прохально дивився на Карін, але вона прикидалася, ніби не бачить, не помічає його.

— Є ще новини? — запитав я Бенгта, намагаючись розрядити обстановку.

— Нічого. Тільки те, що поліція вважає, ніби тут працювали не якісь рядові грабіжники. Здається, вони схиляються до думки, що це міжнародна банда. Але, зрозуміло, бредуть у тумані, час від часу посилаючи нам сигнали, щоб ми вірили, ніби вони на правильному шляху. Та, як кажуть, будьмо оптимістами. Не заради Андерса, звичайно, а заради музею.

— Ну годі, — сказала Карім тихим, але сповненим гніву голосом. — Годі про Андерса. Він у багато разів достойніший і за вас, і за багатьох інших. Ви, дрібні кар'єристи, тільки й нюшите, звідки вітер віє, а вдаєте із себе радикалів. Слините палець і виставляєте в повітря. А Андерс учений. Він дослідник, і такому, як ви, годилося б його поважати. Бувайте, Юхане. Мені треба йти. Зустрінемось якось іншим разом, коли буде трохи спокійніше. І товариство приємніше.

Карін усміхнулась мені, взяла сумочку й пішла.

— Звичайно, — кисло пробурмотів Бенгт, — Андерс узяв Карін секретаркою не тільки за те, що їй подобається друкувати на машинці.

— Що ви хочете цим сказати?

— Хіба не ясно? Андерс використовує її. Її відданість. Точнісінько так само, як він використовує решту службовців. Адже цей занюханий музей служить одній-єдиній меті — його кар'єрі. Єдине, що для нього існує, це він сам. Головний хранитель Андерс Брун. Тому я страшенно радий, що сталася ця подія. Нарешті голка прохромила роздутий міхур. Повітря вийшло, і він став морщитись. Дістав своє. Це гріє мене, Юхане, навіть серед зимової холоднечі. Дуже гріє.

Невже все це пояснюється так просто, думав я: Бенгт любить Карін, Карін любить Андерса, а Андерс любить самого себе. Я згадав, як асистент дивився на Карін, як звучав його голос, коли він говорив про неї та про Андерса. Чи не звідси слід розплутувати клубок? Що тут — буря в склянці води, спричинена любовною драмою, чи ми пливемо в глибших водах?

Коли Бенгт пішов, я ще якийсь час сидів. Колотив ложечкою в чашці з кавою і міркував.

Он як, ти тут? Приємний гість.

Проте, коли Андерс поставив на мій столик чашку кави й тарілку, на якій лежали бутерброди з шинкою, радості на його обличчі я не побачив.

— Сподіваюся, ти добре відпочив на свята?

— Дякую. А як ти? Назад нічого не повернули?

Він скрушно всміхнувся і надкусив бутерброд. Тоді похитав головою.

— Нічого. І в поліції ніяких зрушень. Твій друг, отой Асплунд, не справляє враження найкмітливішого поліцейського в світі. Їм тільки й відомо те, що охорону приспали і що хтось, увійшовши з чорного ходу, відключив сигналізацію й набив валізу або дві чим хотів. Потім утік на краденій машині, яку поліція знайшла в Ловені. За кількасот метрів від Китайського замку. Та все це ти вже знаєш.

Я кивнув.

— І жодних натяків? — спитав я. — Коли трапляється щось екстраординарне, це, звичайно, обговорюють у певних колах. А вони, як правило, добре поінформовані.

— Але вони, ясна річ, не біжать доповідати в поліцію.

— Не біжать. Однак поліція за деким стежить і дещо чує. І часто-густо знаходяться такі, хто згоден поділитися відомостями в обмін на щось інше.

— На гроші?

— Не обов'язково. Є мінова торгівля. Якщо ти мав неприємності, то поліція може дещо «забути» — це й буде плата за відповідну послугу з твого боку.

— А, розумію. — Андерс поклав собі свіжої гірчиці. — Ні, навіть нічого такого немає. Ні донощиків, ні слідів.

— А тут, у музеї, нічого?

— Тут?

— Атож. Під час нашої останньої розмови ти, здається, сказав, що підозрюєш когось із своїх. З тих, хто знає всі ходи й виходи і вміє відключати сигналізацію.

Андерс похитав головою.

— Я не знаю, — сказав він стомлено. — Не знаю, хто б це міг бути. Можливо, поліція щось і розплутує, проте мені вони поки що нічого не кажуть. І на те, очевидно, є свої причини. Зрештою, причетним до крадіжки може бути кожен з нас. Хто завгодно. Так мало знаєш про своїх же працівників! Пробач. Мені пора бігти на засідання. Бувай.

Він пішов

«Хто завгодно», — сказав Андерс. Хто завгодно.