Читати книгу - "Трикутний капелюх"

Оте чорне опудало було схоже на тінь свого вичепуреного хазяїна.

Де б не проходили корехідор та його прихвостень, селяни кидали роботу, знімали шапки і вклонялися до землі, — правда, більше від страху, ніж з поваги, — а потім тихесенько перемовлялися.

— Ранувато зібрався сьогодні сеньйор корехідор до сеньї Франскіти!

— Раненько… і сам! — докидали інші, бо звикли бачити його під час таких прогулянок у чиємусь товаристві.

— Слухай, Мануелю, чого це він іде сьогодні до наваррки сам? — звернулася одна жінка до свого чоловіка, який віз її на крупі ослиці.

І вона промовисто штурхнула чоловіка в бік.

— Не верзи дурниць, Хосефо! — присадив її чоловік, щира душа. — Сенья Фраскіта не з таких…

— А хіба я що… Та сеньйор корехідор з таких, він дуже навіть може закохатися в неї… Я чула, що з усіх, хто вчащає на млин, лише цей баламут-мадрідець має лихі наміри…

— А ти звідки знаєш, баламут він чи ні? — зацікавився чоловік.

— Та не про себе я кажу… Як на мене, то я б вже його провчила, як наспівувати мені про чорні очі, хай би він й сто разів був корехідор!

Жінка, що говорила, була вкрай негарна.

— Та хай їм, люба, господь з ними! — сказав Мануель (так звали чоловіка). — Дядько Лукас не така людина, він би не стерпів… Знаєш, який Лукас у гніві!..

— Ну, а якщо він не проти? — хитро примружила око тітка Хосефа.

— Дядько Лукас — порядна людина… — заперечив селянин, — а порядна людина ніколи на це не піде…

— Може, й твоя правда… Та хай їм! На місці б сеньї Фраскіти я…

— Но-о, довговуха! — крикнув чоловік, щоб покласти край розмові.

Ослиця припустила риссю, і про що вони говорили далі, вже не було чути.

Саме тоді, коли селяни перемивали їм кісточки і кланялися сеньйорові корехідору, сенья Фраскіта поливала з лійки і старанно подмітала кам’яну долівку альтанки, яка була для неї та її чоловіка чимось на зразок сіней чи передпокою, і розставляла півдюжини стільців у найзатишнішому куточку альтанки під густим дашком з виноградного листу, а дядько Лукас виліз нагору і зрізав там найстигліші грона винограду, вправно складаючи їх у кошик.

— Отож так, Фраскіто, — кидав згори слова дядько Лукас. — Сеньйор корехідор закоханий в тебе, і в нього лихі наміри…

— Я давно вже тобі про це кажу, — відгукнулася наваррка. — …Та цур йому! Обережно, Лукасе, ще впадеш!

— Не бійся, я добре тримаюся… Ще ти дуже подобаєшся сеньйорові…

— Та годі тобі! — урвала його сенья Фраскіта. — Я сама добре знаю, кому подобаюся, а кому ні! Якби ж я так само добре знала, чому це я тобі не подобаюся!

— Отаке! Бо дуже негарна… — відповів дядько Лукас.

— Гляди мені… Хай я негарна, та як вилізу на альтанку, то доброго даси сторчака…

— Скоріш я не дам тобі злізти вниз, з’їм отут живцем…

— Ой лишенько! А як зійдуться мої кавалери та побачать нас там, угорі, — скажуть, що то дві мавпи!..

— А так і є, бо ти прегарненька мавпочка-кривляка, та й я схожий на мавпу зі своїм горбом…

— Що дуже мені подобається…

— Ну, тоді тобі має бути миліший горб корехідора, бо він більший за мій…

— О, вже пішло-поїхало! Сеньйоре дон Лукас… годі ревнувати!..

— Ревнувати до оцього старого нікчеми? Навпаки, я дуже радий, що він у тебе закохався!..

— Чому це?

— А тому, що в самому гріху вже криється відплата. Ти ніколи його не полюбиш, а тим часом справжній корехідор — то я!

— Диви, який честолюбець! А уяви собі, що я полюблю його… Чого тільки не буває на світі!

— Це мене теж не дуже турбує…

— А чому?

— Бо тоді ти вже не будеш ти; а коли ти не будеш такою, як є, краще сказать, такою, за яку я тебе маю, то начхати мені, куди б тебе чорти не потягли!

— Ну, гаразд, а що б ти зробив тоді?

— Я? Та хіба я знаю!.. Бо і я ж тоді стану інший, не такий як тепер; я навіть не можу собі уявити, що буде…

— А чого це ти станеш інший? — наполягала сенья Фраскіта; вона кинула підмітати і стояла тепер, взявшись у боки й задерши голову догори.

Дядько Лукас почухав потилицю, ніби силкуючись вишкребти звідти щось глибокомудре, і, збліднувши, промовив якось особливо серйозно:

— А тому стану інший, що зараз я вірю в тебе, як у самого себе, і все моє життя в цій вірі. Тому для мене зневіритися в тобі — все одно, що вмерти чи перетворитися в іншу людину; я став би жити зовсім інакше; мені здається, я народився б удруге, з іншим нутром. Не знаю, що б я тоді з тобою зробив… Може, засміявся б і відвернувся… Може, удав би, що навіть не знаю тебе… А може… Ой, теж знайшли розвагу — псувати собі настрій без усякої причини! Хай в тебе закохуються хоч усі корехідори на світі! Що нам до того! Хіба ж ти не моя Фраскіта?

— Так, варваре! — відповіла наваррка,