read-books.club » Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

215
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона" автора Марсель Пруст. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 11 12 13 ... 197
Перейти на сторінку:
почувався він у ложі і як байдуже частувався цукерками з рук принцеси; вона пестила його своїми прегарними очима з алмазу-гранчака, ніби злагодженими в цю мить розумом і доброзичливістю. Ці очі, коли були спокійні, відзначалися хіба чисто фізичною красою, тільки своїм мінералогічним блиском, але, зрушені найлбгшим відрухом, вони осявали глиб партеру нелюдськими, чудородними горизонтальними вогнями.

Проте незабаром мав початися акт «Федри», де грала Берма, і принцеса виступила наперед; аж це я побачив, так наче принцеса сама була театральною з’явою, як у стязі іншого світла, коли вона її перетинала, одмінилася не лише барва, а й матеріял її строїв. І в висохлому, оголеному, уже відокремленому від світу вод бенуарі принцеса, перестаючи бути нереїдою, постала в біло-блакитному тюрбані, ніби якась дивна трагедійниця в наряді Заїри, а то й Оросмана; потім, коли вона сіла в першому ряду, я побачив, що затишне кубельце синьовода, яке бережко ховало рожевий перламутр її щік, було пестливим, блискучим, шовку-ватим, величезним райським птахом.

Аж ось мої очі відвернула від бенуару принцеси Ґермантської дрібна, зле убрана, бридка жіночка з вогненними очима, — вона ввійшла з двома молодиками і сіла? недалеко від мене. Нарешті завіса піднялася. Я з жалем ствердив, що в мені нічого вже не зосталося від колишніх захоплень, захоплень драматичним мистецтвом Берми, коли, щоб нічого не втратити з надзвичайного явища, задля якого я полетів би на край світу, я тримав свою душу напоготові, ніби ті чутливі платівки, які встановлюють астрономи в Африці чи на Антилах з метою ретельного спостереження за кометою чи сонячним затемненням; коли я тремтів на думку, що якась випадкова хмаринка (артистка не в ударі, вихватка серед публіки) зіпсує вражіння від вистави; коли я радів, що зможу побачити виставу за найкращих умов, саме в цьому театрі, присвяченому їй, мов той вівтар, де мені здавалось, що до її появи під маленькою червоною куртиною якось причетні і контролери з білою гвоздикою, призначені нею самою, склеписта стеля над партером, повним зле убраних людей, капельдинерки, які продають програмки з її фотографією, каштани у сквері, всі супутники, повірники моїх тодішніх вражень, як мені гадалось, нерозлучних з ними. «Федра», «Сцена освідчення», Берма — все це існувало для мене як щось самодостатнє. Далекі від світу житейського досвіду, ці явища жили самі собою, мені треба було тільки підступити до них, і я б пройнявся ними, наскільки стало б мені духу, і, відкриваючи навстіж очі й душу, став би ще душевно багатшим. Але яке ж любе було мені життя! Те нидіння, яким я жив, не мало жодної ваги, наче хвилі, коли ми вдягаємося, збираємося десь іти, оскільки поза тим незаперечно існували прекрасні і важкодосяжні, не до кінця збагненні, тривкіші реальності: «Федра», Бермина гра. Насичений тими мареннями про досконалість драматичного мистецтва такою мірою, що чимале їхнє число можна б тоді видобути, піддавши аналізу мій розум о будь-якій порі дня, а то й ночи, я скидався на вольтів стовп, заряджений електрикою. І ось настала хвилина, коли навіть хворий, навіть ризикуючи приплатитися за це життям, я мусив побачити Берму. Але тепер, ніби пагорб, який здалеку здається зробленим з лазуру, а зблизька знову повертається до кола наших звичних уявлень про предмети, все це випало зі світу абсолюту і стало предметом таким самим, як усі, предметом, який я брав до уваги, бо я був тут; артисти своєю вдачею нічим не відрізнялися від моїх знайомих, намагалися якнайкраще вимовляти вірші з «Федри», а вірші вже не творили чудового і неповторного явища, від усього геть-то окремішнього, то були менш чи більш удалі вірші, готові потонути в огромі французької поезії, де вони були поперемішувані з іншими. Це знеохотило мене, знеохотило тим більше, що хоча предмета мого впертого і чинного прагнення вже не було, залишалася та сама моя схильність до мрійливости, яка змінювалася рік у рік, але штовхала мене на раптові вибрики, змушуючи забувати про небезпеку. Той вечір, коли я, хворий, вирушив до замку оглянути Ельстірове полотно або готичний гобелен, так нагадував день мого від’їзду до Венеції, день, коли я ходив дивитися на Берму чи поїхав до Бальбека, аж я відчував заздалегіть, що до того, ради чого жертвую собою, я згодом дещо збайдужію, — йтиму повз замок і не зайду поглянути на полотно, гобелени, а колись я б наражався на безсонні ночі, на болісні напади хвороби. Марноту своїх зусиль я пояснював хисткістю своїх захоплень і водночас я відчував їхню надмірність, якої раніше не усвідомлював, — так, якщо сказати неврастенікові, що він утомився, його відчуття втоми подвоїться. Наразі моя мрійливість надавала чару всьому, що могло її привабити. І навіть у моїх найзмисловіших прагненнях, завше спрямованих до однієї мети, зосереджених довкола того самого марення, як першу спонуку я міг розпізнати ідею, ідею, ради якої я пожертвував би життям і центральним пунктом якої, як у пообідніх моїх роздумах за книжкою в комбрейському саду, було поняття досконалосте.

Я вже не був поблажливий до завважених тоді мною добрих намірів акторів, виконавців ролей Ариції, Ісмени та Іполита, переконливо віддати в репліках та грі ніжність або гнів. Не тому, що ці артисти, — вони були ті самі, що й раніше, — не силкувалися з колишнім розумінням ролей надати своєму голосові відтінку лагідносте чи зумисної двозначносте, а своїм жестам — трагічної лагідносте або ж благальної солодкавости. їхні інтонації наказували голосові: «Будь солоденьким, щебечи як соловейко, песть» — або навпаки: «Будь безтямним» — і зараз же кидалися до нього, щоб порвати його своїм шалом. Проте непокірний голос виривався з-під їхнього диктату, він затято зоставався їхнім голосом з його фізичними ґанджами та красотами, з його звичною вульгарністю і звичною награністю і все ще розкривався як цілий букет акустичних і соціальних явищ, непідвладний почуттю декламованих віршів.

Так само жест казав тим артистам, казав їхнім рукам, їхнім пеплумам: «Будьте величні». Але неслухи-члени дозволяли напинатися — між раменом і ліктем — біцепсові, який геть не знав ролі; вони свідчили й далі про нудне, сіре че'вріння і в’язали не расінівські рими, а вузли м’язів; а їхнє рясне одіння, яким вони драпувалися, опадало сторчма, і тільки оприсклива м’якість тканини опиралася ще законові тяжіння. У цю мить дамуля, яка сиділа біля мене, скрикнула:

— Хоча б хто плеснув! І як вона вичепурилася! Але дуже

1 ... 11 12 13 ... 197
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"