Читати книгу - "Школярка з предмістя"

За вечерею мама похвалилася, що незабаром переїде на роботу в Данію. Той літній грек так нічим їй і не допоміг, а вона сама через якусь фірму вийшла на бізнесмена, в якого дружина — українка важко пристосовується в тих обставинах. Так він розшукував для неї компаньйонку, яка б знала іноземні мови і могла бути при ній за перекладачку, тобто за няньку. «А ти що, знаєш данську?» «Головне, що я знаю українську й англійську, а за тим — не проблема… Та ж кобіта боїться з хати вийти навіть до перукарки. І їй нема кому слова мовити, як припече…» «А як же вони одружувалися?» «Не знаю. Може, їм вистачало лексикону Елочки-людоїдки?» От тобі й маєш! «А як ту кобіту звуть — чи не Офелією?» — пожартувала бабуся. «Офермою!» — відгукнулася я. «Дівчинка досягла успіхів — твоя школа!» — обізвалася мама до бабусі.

Я зігнорувала уроки свідомо — мені хотілося побути більше з мамою. Не знаю, коли бабуся встигла їй розповісти про тата, ніби ж весь час ми були разом… Але мама витягла мене на нашу галявинку і почала розпитувати про нову татову дружину. Я розповіла те, що бачила. «Ага, — сказала мама, — це його ще шкільна пасія. Вона відкрила невеличку кав’ярню на Привокзальній. Я її знаю — нічого така, гарненька. Раніш працювала у вагоні-ресторані. Дасть усьому лад! Татові там буде комфортно». Не чекала я від мами таких схвальних слів…

Увечері прийшов сусід — і я, побачивши його у хвіртці, забула усі свої сумніви щодо його базарної перспективи, вилетіла назустріч. Чому для мене його обійми важливіші за його прагматизм? Що з цього приводу сказав би мій колишній хлопець, зациклений на психології?

За маминої присутності я могла собі дозволити запросити сусіда до своєї кімнати і просидіти там з ним до полуночі. Ми майже не розмовляли. Сиділи на дивані і цілувалися. Можливо, саме така ситуація посприяла одруженню того данця з українкою — мова поцілунків важливіша за мову як таку?!

Під ранок заграла мамина мобілка, і вона кілька хвилин впівголоса розмовляла з кимось по-англійськи. Я не чула слів, але інтонація була м’яка і ніжна. Так не спілкуються з роботодавцями. Значить, мама теж сховала якийсь скелет у шафі?

Три дні маминого перебування перетворилися на суцільне свято, бо можна було в будь-яку мить підійти до неї, пригорнутися, понюхати її легке попелясте волосся і спитати, як у дитинстві: «Мамо, ти мене лю…?» «Лю…» — відповідала мама.

Коли вона почала збиратися в дорогу, я помітила, що цього разу ніби навіть радіє… Ну, радіє — не радіє, але якось по-інакшому рухається з кімнати в кімнату. «Тобі що — не сумно нас із бабусею покидати?» — спиталася я. «Та скільки ж можна сумувати! Пора звикнути до того, що доводиться жити далеко. І потім — це ж добре, що я там маю роботу! Знаєш, скільки жінок хотіло б опинитися на моєму місці? Та їм не стане сміливості ризикнути!» — бадьоро відповіла мама. «Знаю, що заздрять. Наприклад, наша кєра… Але якщо всі виїдуть…» — почала заперечувати я. «Всі не виїдуть! — в маминому голосі вчувалася безапеляційність, — більшість зостанеться.» «А ти не хочеш приєднатися до більшості?» «Ні за які гроші!» — твердо відповіла мама. І правда на її боці. Як правда і на боці кєри: хто ж учитиме дітей, якщо педагоги панькатимуть старих примхливих баб по греціях та італіях?

Наш спосіб ніжного спілкування бабуся називала «цвіріньканням» або «пташиним щебетом» — залежно від настрою. Коли чогось сердилася, то казала: «Хіба обов’язково так цвірінькати? Не можна по-людськи сказати ласкаві слова?» «По-людськи — примітивно! Ніякої загадковості!» — оборонялася я. Хоча яка там загадковість у перших звуках — лю?! Цю гру ми затіяли давно. Коли я лишень навчилася вимовляти слова. Бувало, йдемо вулицею до автобусної зупинки, щоб зустріти тата з роботи, і я, тримаючи маму за руку, питаюся: «Мамо, ти мене лю…?» А коли виходив з автобуса тато, я бігла йому назустріч із тим самим питанням. «Лю…!» — сміявся тато і підхоплював мене на плечі… Мені й зараз здається, що якби ми отак з мамою вийшли назустріч татові, то він би до нас повернувся. Тоді б ми усі разом мешкали в нашому старому домі і ніхто б нікуди не їхав.

Як не хочеться цього разу думати про мамин від’їзд…

У школі в мене завал — я не написала контрольної з математики і двічі не відповіла біля дошки. В табелі світить «п’ятірка». З дванадцяти балів. Та я не сумую, бо, виявляється, навіть один бал — це позитивна оцінка. Так вирішили у міністерстві, щоб не травмувати цнотливої школярської душі, за що я особисто дуже вдячна. Мені, в принципі, й такої оцінки досить, бо ж я не збираюся складати математику на вступних іспитах, але, як каже бідна моя кєра, тягну весь клас. Та нікуди я його не тягну!

Подруга, яка ніколи особливо не виявляла зацікавлення до науки, раптом «узялася за розум» і почала зубарити хімію, щоб поступити в медколедж. Вічна відмінниця рівномірними кроками йде до медалі, щоб складати один-єдиний іспит. Правда, не каже куди. Мій колишній хлопець бігає в Малу академію наук і пише реферати, опираючись на дідуся Фройда. І лиш мені хочеться одного — постаршати рівно на один рік, але миттєво, щоб не чекати кінця навчання в школі.

Після маминого від’їзду (бабуся цього разу так плакала, ніби знає щось більше, ніж я) кілька днів мені здавалося, що вона поруч, у сусідній кімнаті, бо лишився її запах на подушці, на рушниках, на піжамі. Ми не поспішали кидати білизну в пральку. Аж коли вона зателефонувала, що доїхала без пригод і в неї все гаразд, тоді прийшло усвідомлення, що ми знову лишилися удвох з бабусею, якщо не брати до уваги нашого пса.

Поступово осінь перейшла в зиму. Сусід влаштувався на роботу — по суботах підміняв ветеринара на ринку, так що бачилися ми тепер в неділю з обіду. Скуштували усіх можливих розваг, і мені часом