Читати книгу - "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська"

— Дорога неблизька, — сказав Онисько. — Спочатку пливти рікою, потім перейти через луки — а там вже й ліс.

— А на чому ж ми попливемо? — захвилювалася Одарочка.

— Давайте побудуємо пліт-вітрильник, — запропонував Джек.

— А з чого? — поцікавився Кузя.

— Я знаю, з чого, — сказав Онисько, — з мого соняшника. Він он як висох — гарно триматиметься на воді.

Відтак соняшника спиляли і розрізали на частини. Потім зв’язали їх докупи цупкою мотузкою. Евридіка з Одарочкою знайшли десь п’ять невеличких лопухів, зшили з них вітрило і причепили до щогли.

Суха голова соняшника перетворилася на штурвал.

Вийшов чудовий пліт з вітрилом. Йому дали маленьке, але горде ім’я — «Грім» і підтягли до річки, що протікала в низині, за городом.

Наступного дня судно врочисто спустили на воду під браві акорди Кузиного маршу, а об борт розбили пляшку морквяного шампанського із запасів Одарочки. У суднобудівників є така традиція: розбивати пляшку шампанського об борт корабля, що вперше спускається на воду, — щоб йому щасливо плавалось.

Тут-таки друзі розподілили звання та обов’язки на подорож.

Капітаном, звичайно, було обрано Ониська, Джек став боцманом, Евридіка — стерновим, Одарочка — корабельним кухарем, або коком, а Кузя — юнгою.

На пліт повантажили речі і вже вмостилися, коли це Онисько вигукнув:

— Заждіть! Ледь не забув. Я на хвильку відлучуся.

Він скочив на берег і поспішив до повітки. Повернувшись за кілька хвилин, спитав:

— Ну що, всі готові?

— Готові! — гукнули Джек, Одарочка, Евридіка й Кузя.

— Тоді — повний уперед! — скомандував Онисько і відв’язав мотузку, якою пліт було припнуто до тонкої вільхи.

Швидка течія підхопила «Грім» і понесла друзів назустріч новим, невідомим пригодам.

«Грім» виявився доволі швидкохідним плотом. Він одразу вловив зеленим вітрильцем ходовий вітер і разом з екіпажем весело долав невеликі річкові хвилі.

Одарочка розпалила примус і заходилася «чаклувати» над казанком, готуючи обід для команди.

— Картопельки не шкодуй, побільше криши, — радив жабці Джек.

Евридіка стояла за штурвалом, а Онисько вмостився на капітанському місточку й дивився в далечину у бінокль.

Кузя розважав друзів, граючи на скрипочці вальс «Голубий Дунай».

— Право стерна! — скомандував Онисько. — Попереду великий корч!

Евридіка хвацько крутнула штурвал, і їхнє судно щасливо оминуло перешкоду.

— Цікаво, а тут водиться велика риба? — нахилився до води Джек.

Немов у відповідь, з річки враз вистрибнув величезний окунь і, клацнувши пащекою просто над Кузиною головою, перелетів через палубу «Грому» й з голосним плюскотом шубовснув у воду з іншого боку.

— Нівроку! — скрикнула Евридіка. — 3 тобою все гаразд, юнго?

— Так, але… — голос хробачка тремтів, — але… мій смичок…

— Що смичок? — спитав Онисько.

— Мій смичок, капітане… його немає, — ледь не плачучи, мовив Кузя.

— Зовсім немає? — підійшла до Кузі Одарочка.

— Та страшна рибина його ковтнула. І тепер, виходить… — Кузя схлипнув, — виходить, у мене зовсім немає смичка. Як же, як же я тепер без смичка, друзі?

— Ой лишенько, — сплеснула лапками Одарочка.

— Спокійно! — скомандував Онисько. — Відставити паніку на борту!

— А в тебе немає запасного? — з надією спитала Кузю Евридіка.

— Немає, — засмучено відповів юнга.

— Отже, ми мусимо впіймати того ненажеру і відібрати в нього смичок, — вирішив Онисько.

— Але ж у нас немає вудочки, — сказала Одарочка.

— Пусте, — пхекнув Джек. — Ми можемо впіймати того окуня на живця.

— Як це — на живця? — не второпав Онисько.

— Так-так, поясни нам, будь ласка, — попросила Одарочка.

— Дуже просто. Ви знаєте, чим риба любить ласувати найбільше в світі?

— Картоплею, чи що? — спробував угадати Кузя.

— Скажеш іще. Хто це їй картоплі дасть? Картоплю я й сам люблю, — облизнувся Джек, — а риба найбільше любить ковтати хробачків.

— Хро… кого? — не повірив своїм вухам Кузя. — Ти пожартував, правда?

— І нічого не пожартував, — розсердився жук. — Усім відомо, що хробачки — улюблена їжа всіляких там окунів та карасів. Це навіть наукою доведено. Тому зарадити можемо лише так — упіймати того триклятого ненажеру на живця.

— Не розумію, до чого йдеться? — спитав Онисько.

— До того, що, якби Кузя на деякий час погодився стати живцем і поповзав по краю плота над самісінькою водою, то окунь, напевно, ще раз спробував би на нього напасти. Чи хтось тут думає, що та потвора полювала на смичка?

— А й справді, — підтримала жука Евридіка. — Смичка рибина ковтнула, мабуть, ненароком. Просто промахнулася.

— Я не хочу бути цим… ловцем… чи живцем, — позадкував від краю вітрильника Кузя.

— Ну, як хочеш, — махнув лапкою Джек. — Не мені зрештою потрібен смичок.

Кузя зажурено подивився на свою скрипочку, його очі враз спалахнули неймовірною рішучістю і навіть злістю. Хробачок набрав повні легені повітря й випалив:

— Гаразд! Буду живцем! Що маю робити?

До хвостика юнги прив’язали міцний шнурок, і Кузя почав курсувати від