Читати книгу - "Смак заборони"

Виснажена спогадами, я не могла забутися відразу, й цей буро-малиновий проміжок між шматочком блаженства й похмурим київським сном був наповнений сяючими розсипами глянсово-прозорих фотокарток, які в матеріальному світі не існували, та були розтиражовані в моїй щедрій пам'яті незліченну кількість разів. І ось вони з’являлися, одне за одним, найрідніші місця, такі справжні! Такі убивчо справжні!!! І з моїх розпухлих повік уже вкотре починали котитися сльози. Мене гнітило все — іскринки щойно пережитої насолоди (я повинна бути не сама), ця кімната, ця дача, ці люди, татусь, який спить у кімнаті внизу.

«Воно все там, Господи, і хтось цим усім зараз милується, хтось незмінно цілується в мрійливих і диких куточках санаторного парку… А я?»

Що ж роблю в цей час я — якій потрібно це місце, як повітря, як вода, як їжа й вогонь із любов’ю? А я просто лежу й дивлюся крізь шпаринку напівприплющених повік за 360 днів і 990 кілометрів, які зловтішаються й тріумфують з того, що розділили нас.

І знову безнадія. Знову туга й безвихідь. Можна битися головою об стіну, що я й роблю час від часу.

Найкращим подарунком на мій день народження була б, звісно, моя здійснена мрія. Тільки справжня. Квитки в рай. Просто, чи не так? І знову я безжально грала зі своєю уявою, малюючи пронизані оптимізмом картини, — як я прокидаюся, а татусь демонструє мені два квитки й ми, всупереч усьому, шпаримо на три дні в Імраю. Слово честі, я б задихнулася від раптового напливу щастя, що сяє та іскриться, мов те шампанське в ямці мого плеча (ах, ці сни…). Але на моє 13-річчя я ридала ледь не цілу добу без перерви. Про абияку вечірку чи смачну їжу, та хоча б про елементарні подарунки ніхто якось не подумав.

Я бачила сни. Щоночі, починаючи з тієї, як я поклала свою голову, що розламувалася, на подушку в себе вдома, щойно повернулась із вокзалу. Вони були чудові, ними одними, вважайте, я й жила. Вони передавали навіть запахи й присутність дужого чоловічого тіла за моєю змерзлою від передчуття блаженства спиною. Але завжди, о Боже, завжди, коли такий справжній Альхен, що пах морем і лавандою, обіймав мене на оповитій виноградом терасі Старого Будинку, щось починало розсипатися. І цієї болючої, стрімкої миті я усвідомлювала, що це сон. Вихор реальності вривався в мої нічні світи, й ніс… ніс… усе далі… Я ридала, намагаючись втримати його за шию, що танула, й замість теплих Гепардових рук відчувала зім’яті простирадла й дачкінські цератові шпалери. Щось я іще бачила крізь каламуть ранку, щось напливало, але це вже був справді сон.

Рівно за місяць по тому ми поїхали з мамою споглядати інші українські красоти. Далеко за містом, відсічені від людей і цивілізації, ми жили в старовинному флігелі з двома мармуровими левами. Там я писала еротичний трилер «Зетахара Алаадора», де прототипом головного героя був… І думала… думала.

У вересні, як і годиться гарним дівчаткам і хлопчикам, Аделя пішла в Будинок Знань і без жодного ентузіазму взялася до поглинання шкільних наук. Подруга, виявляється, відпочивала в «Україні» й частенько навідувала пляжі «Дніпра»:

— Ну, я не пам’ятаю! Не пам’ятаю! Стояв там один якийсь… так, на руках.

— Який? Опиши його!!!

— Ну, не пам’ятаю я! Не знаю! — і тут я прийняла тверде, мов криця, рішення: я, Альхене, теж нічого не пам’ятаю і не знаю. Життя запхали в його річище: вчителі та пари з більшої частини предметів. Годі мріяти про щастя, подружко.

Але вищим силам поведінка моя чомусь не сподобалася, й цілком несподівано ми поїхали туди. Як грім серед ясного неба й іскристих снігів. Так просто — взяли й поїхали. У лютому, в санаторій «Дніпро», на 12 днів, котрі, хоч як це жахливо, тяглися неймовірно довго. Зима в Імраї, виявляється, ще гірша за київську зиму, в якій що завгодно, хай би воно було й грудневою пургою чи квітневими садами, в кінцевому підсумку здається однією похмурою ляпкою. І в мене з’явилося таке відчуття, що я потрапила не в Рай, а в негативне зображення Раю, де все, що хоч якось було дороге для мене, — невиявлене, позбавлене звичного кольору, і не є аніякою художньою цінністю. Дивлячись на вершину Ай-Петрі, вистелену незвичними білими простирадлами, я хотіла забитися кудись подалі, заплющити очі й не бачити! Не бачити! Це були по-своєму інша Імрая, інше море — холодне, воно здавалося мертвим, інші люди… Точніше, відсутність людей. Найболючіше різонула мене, як виявилося, саме ця відсутність людей. Похмура, фатальна порожнеча на місці під тентом, де раніше стояли кілька зсунутих лежаків із червоним рушником, недбало кинутим упоперек, зі складеним одягом, якимись пакунками та незнищенними слідами буяння життя серед цієї неймовірної теплоти і єдності людських душ. І справа була не тільки в гарячому сонці чи м’яких липневих хвилях. Тепер там було порожньо й темно. Буденна порожнеча. Бездушність, суміжна з особливою зневірою троєщинских вулиць. Я була в куртці, у двох светрах і в теплих черевиках, увінчана хронічною нежиттю й довгим шарфом. Я сиділа й тремтіла від холоду на колись розжареній лаві побіля ліфта в скелі й дивилась, як дрібні хвилі, скоряючись ритмові мого серця, що стікало кров’ю, налітають на потемнілі, осиротілі до розпачу пірси. І тоді я зрозуміла, що важливо не тільки очікування самої поїздки, а ще й літа, як у пісеньці Кріса Рі, що лунає в моїх навушниках: Looking For the Summer.

А навколо був лютий, і вічнозелені кипариси з лаврами та самшитом, на жаль, не могли вгамувати його несамовитого холоду, що аж підвиваа від люті, а тим більше — болю моєї душі. Попри безсонну ніч у поїзді я так і не знайшла тут своєї тихої гавані.

Я хилю до того, що Крим, Ебра, ніколи не стануть Імраєю за відсутності однієї-єдиної людини, якоїсь скалки від міріадних юрмиськ, заради котрої я так затято рвуся до свого Чорного моря.

Ми повинні були поїхати назавтра. Так, літа не дочекаєшся. Сидиш у корпусі, самій надвір не можна, татусь іти не хоче…