Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

Літо минуло в сумній тривозі й тремтливому очікуванні коротких, як спалах зірки, зустрічей. Не завжди вдавалося Софії вирватись непомітно з дому, щоб на мить побачити, обійняти коханого й стиснути його руку. Нянечку посвятили у цю страшну таємницю, і, хоча вона не схвалювала цих таємних нічних побачень, утім, вибору не мала, бо розуміла: почуття ці справжні й не знають перепон. Вона відчувала їхнє страждання, їхню пристрасть, і серце її було прихильне до цих двох закоханих. Софієчка розповідала їй про Степана, і нянечці він подобався, вона уявляла його дивовижним парубком — таким добрим, щирим і закоханим. Звісно, останнє було основною його принадою…

Степан тяжко зносив розлуку. Його обурювала вся ця ситуація із батьком коханої, з його категоричними ультиматумами. Була би його воля, він умить розібрався б із цим панським зазнайством! Позаяк чудово розумів, що умова, виставлена батьком Софії про очікування до осені — лиш безглуздий привід їх розлучити. Він знав, що й тоді їм не буде дозволено бачитися й бути разом, їхні світи направду різні та поєднати їх не дозволять їм нізащо. Проте вирішив послухати кохану й зачекати. Він потерпить, схилить голову. Заради коханої. Заради неї він здатен на все.

По обіді, у час, коли вони раніше стрічалися з коханою, він тепер блукав на самоті. І ті — колись рідні — вулички тепер були йому не такі… Не такі без коханої — порожні, чужі. Повітря мов хтось забрав!

Він боявся випустити на волю той вируючий всередині вулкан, бо знав: якщо вже не втримає, то той змете на шляху все й вороття назад не буде. Тому, зціпивши зуби, чекав. А щоб легше зносити розлуку, занурився з головою в роботу. Зачастив до професора Конопенка, з цікавістю слухав його доповіді. Вже нарешті взяв у нього інтерв’ю і написав чудовий матеріал, який сподобався редактору. Набрався вражень і науки з лекції Франка. Та головне — почав збирати матеріал для своєї книги і навіть почав її писати! Лише спомини про хвилинні зустрічі з коханою із настанням темряви додавали йому снаги й сили терпіти будь-що. Зустрічі ті були, мов краплі життєдайного еліксиру, яким він напувався і з нетерпінням чекав наступних.

Коли настала осінь, чекати стало несила. Він шурхав опалим висохлим листям, яке ганяв по бруківці вітер, і ледве стримував себе, щоб не кинутись просто зараз до неї в дім, вимолюючи на колінах її руки…

А якось Софія сповістила, що батьки її збираються на кілька днів до родичів у Краків. І якщо все буде добре, то вони зможуть бачитися без перепон усі ці дні. З нетерпінням чекав, малюючи в думках майбутні зустрічі з коханою…

Того ранку в небі творилось справжнє безумство. Сотні, ні, тисячі ворон кружляли в небі у якомусь несамовитому колі. Софія вибігла у двір і, завмерши, дивилася вгору. Зловісне каркання моторошним відлунням закрадалося в душу й осідало неспокоєм. Неспроста ці хижі птахи злетілися сюди. Ой, не до добра…

По обіді вони зі Степаном мають зустрітися на їхньому місці. Нарешті вона зможе спокійно вийти з дому й піти до коханого! А він чекатиме на неї там, під ліхтарем, як завше…

День тягнувся нескінченно довго. Увесь час Софія стривожено позиркувала на годинник і, ледь дочекавшись полудня, почала збиратися. Треба поспішати. Треба поспішати до Нього!

Швидко діставшись вулички, вона сповільнила ходу й прислухалась до шурхання опалого листя під ногами. Як славно воно шелестить — наче вишіптує свої секрети. Усе ж чудова пора — осінь. І хоча Софія більше любила весну, утім, обожнювала прохолодні осінні ранки, в мороці яких чується дзвін костелів і соборів; затишком огортали душу дивовижні теплі вечори, коли янтарно-гранатове й сліпучо-жовте вбрання на деревах перетворювалось на ледь золотаву, мерехтливу у вечорових сутінках романтично-меланхолійну казку…

Ось і їхнє місце. Коханого ще немає… Але невдовзі він прийде. Вона чекатиме на нього тут, під ліхтарем, де він завше чекав на неї. Софія стояла, аж доки не почало смеркати, проте коханого все не було. Де ж він?

А котра зараз година? Хто би їй сказав, котра зараз година? Он іде якийсь пан. Софія хутко підбігла до нього:

— Прошу, пане, скажіть, котра зараз година?

Чоловік вийняв із кишені годинник і, зморщивши лоба, придивився.

— За десять вісімнадцята, — мовив він, заховав годинник і пішов собі далі.

Господи, де ж коханий? Чому його так довго немає? Він мав би бути тут майже годину тому! Невдовзі й ліхтар запалили, все довкола огорнулось теплим сяйвом.

Софія металась вуличкою й увесь час озиралася, шукаючи очима рідну постать. Де ж він? Невже з ним щось трапилось? Невже… Та ні. З ним усе в порядку. Котра ж година? Котра година?! Вона конче мусить знати, котра зараз година! А коханий невдовзі прийде. Він обов’язково прийде.

Дівчина знову побрела до ліхтаря, шурхаючи опалим листям, як раптом під ногами помітила власну тінь. Але ж… ліхтар попереду! Звідки узялася тінь? Вона підвела голову в небо й аж примружилась від місячного сяйва. Такого місяця вона ще не бачила у своєму житті. Який він величезний і сліпучий! А зорі! Вони так яскраво палахкотять! Це просто якесь диво!

Дійшовши до їхнього місця, продовжила чекати, лиш тепер її стривожене серце вже не знаходило причин для заспокоєння. З коханим щось трапилось… Господи, що ж їй робити тепер? Ураз пригадалась учорашня батькова мова за обідом про якісь страйки, що останнім часом почалися в місті. Невже Степан… Усередині похолонуло: він запросто міг бути серед страйкарів, бо першим піде домагатися тієї справедливості й правди для людей! Такий уже він бунтар. О-о-о, як же тривожно