Читати книгу - "Скорочено Мертві душі"

об'явиться у них в губернії якась підозріла людина, яка не подасть ніяких свідоцтв і паспортів, то затримати її негайно. Ці два папери так і приголомшили всіх. Усі чомусь задумалися, хто ж Чичиков насправді? І от пани чиновники поставили собі тепер запитання, яке повинні були поставити спочатку, тобто в першій главі нашої поеми. Вирішено було ще розпитати дещо у тих, у кого були куплені душі, щоб принаймні дізнатись, що за купівля, і що саме треба розуміти під цими мертвими душами.

Передусім звернулись до Коробочки, але тут почерпнули небагато: купив, мовляв, за п'ятнадцять карбованців, і пташине пір'я теж купує, і багато всього обіцяв накупити, в казну сало теж постачає, і тому, певне, шахрай. Чиновники побачили тільки, що Коробочка була просто дурна баба. Манілов сказав, що за Павла Івановича завжди він ладен ручитися як за себе самого, що він пожертвував би усім своїм маєтком, щоб мати соту частину достоїнств Павла Івановича, і відізвався про нього взагалі в найприємніших висловах. Собакевич відповів, що Чичиков, на його думку, чоловік хороший, а що селян він йому продав на вибір і народ у всіх відношеннях живий; але що він не ручиться за те, що станеться згодом, що коли вони трохи вимруть під час труднощів переселення в дорозі, то не його провина.

Усі розшуки, вчинені чиновниками, відкрили їм тільки те, що вони напевне ніяк не знають, що таке Чичиков, а тим часом Чичиков чим-небудь та мусить бути неодмінно. Вони поклали нарешті поговорити остаточно про цей предмет і вирішити принаймні, що і як їм робити, і яких заходів ужити, і що ж він таке: чи така людина, яку треба затримати й схопити як неблагонадійну, а чи така він людина, яка може сама схопити й затримати їх усіх як неблагонадійних.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ГЛАВА Х

Чиновники зібралися у поліцеймейстера, щоб щось вирішити. Усіх бентежило і те, що в місті мали призначити нового генерал-губернатора. Від хвилювання голова, інспектор лікарської управи, прокурор схудли. Лише поштмейстер не боявся нічого, бо уже 30 років був на своїй посаді. На цій нараді один казав, що Чичиков вироблювач державних асигнацій, а може, й не вироблювач; другий твердив, що він чиновник генерал-губернаторської канцелярії, і зараз же застерігав: а втім, чорт його знає, на лобі ж не прочитаєш. Проти здогаду, чи не переодягнений це розбійник, озброїлися всі; визнали, що, крім зовнішності, яка сама по собі була вже благонамірена, у розмовах його не було нічого такого, що показувало б людину з буйними вчинками. Раптом поштмейстер сказав, що це капітан Копєйкін. Усі поцікавилися, хто це такий. І поштмейстер розповів

ПОВІСТЬ ПРО КАПІТАНА КОПЄЙКІНА

"Після кампанії дванадцятого року, пане ти мій, — так почав поштмейстер, — разом з пораненими присланий був і капітан Копєйкін". Під Красним, чи під Лейпцігом йому відірвало руку й ногу. Він не міг працювати, тому поїхав у Петербург, щоб просити государя, чи не буде якої монаршої милості. Прибувши у Петербург, він подався до самого начальника, до вельможі. Копєйкін добрався якось із своєю дерев'янкою у приймальну, настоявся там удосталь, аж нарешті зміг попросити монаршої милості. Та капітану сказали навідатись через кілька днів. Копєйкін пішов мало не в захваті: одне те, що вдостоївся аудієнції з першорядним вельможею; а друге те, що ось тепер нарешті вирішиться, в деякому роді, щодо пенсіону. Через 3-4 дні він знов пішов, але йому сказали чекати приїзду государя. Копейкін уже думав, що ось йому видадуть гроші, а замість того йому наказано чекати, та й часу не призначено. У капітана закінчились уже гроші, він не мав їжі. Знову довелось йти на Дворцову набережну, та його вже навіть не прийняли.

Нарешті урвався бідоласі терпець, він проник до приймальні. Вельможа сказав, що нічого для нього зробити не зможе. І якщо Копейкін не має грошей, щоб жити у столиці, то його можуть відправити додому. А як тільки Копейкіна приставили на місце і куди саме привезли – нічого цього невідомо. Так чутки про капітана Копєйкіна канули в річку забуття.

Поліцеймейстер відразу сказав, що Чичиков не Копейкін, бо має і обидві руки, і обидві ноги. Чоловіки, які зібралися, навіть припустили, що Чичиков – переодягнений Наполеон. Звісно, повірити цьому чиновники не повірили, але визнали, що обличчя Чичикова, коли він повернеться і стане боком, дуже скидається на портрет Наполеона.

Думали, думали, говорили, говорили і нарешті вирішили, що не погано б ще розпитати гарненько Ноздрьова. Поліцеймейстер в ту ж хвилину написав до нього записочку завітати увечері, і квартальний побіг на квартиру Ноздрьова. Ноздрьов був заклопотаний важливою справою; цілих чотири дні вже не виходив він з кімнати, не впускав нікого і одержував обід у віконце. Справа вимагала великої уважності: вона полягала в добиранні з кількох десятків дюжин карт однієї талії, але найбільш меткої, на яку можна було б покластися, як на найвірнішого друга. Ноздрьов був дуже розгніваний за те, що потривожили його самотність, але пішов.

Ноздрьов розповів, що Чичиков накупив мертвих душ на кілька тисяч, і що він сам продав йому, тому що не бачить причини, чому не продати; на запитання, чи не шпіон він і чи не намагається щось розвідати, Ноздрьов відповів, що шпіон, що ще в школі, де він разом з ним учився, його називали фіскалом. На запитання, чи не вироблювач він фальшивих паперів, він відповів, що вироблювач, і при цій нагоді розповів, що в домі Чичикова було на два мільйони фальшивих асигнацій, його дім опечатали й поставили варту, а Чичиков за ніч перемінив гроші, і коли зняли печаті, побачили, що всі були асигнації справжні. На запитання, чи дійсно Чичиков мав намір викрасти губернаторську дочку, і