Читати книгу - "Містичний вальс"

— Він, — слова раптом зробились дерев’яними, і їхні скабки безжалісно впивалися в горло Лани, — він помер.

— Від чого?

— Захворів.

Що, навіть малому боїшся сказати правду?

Особливо малому, Господи. Особливо — йому.

— Ви знаєте, — зі щемливою серйозністю озвався Ясь, — мама завжди говорять, що ті, кого ми втратили, так чи інакше повернуться до нас — такий закон буття. Це як коло, котре обов’язково повинно замкнутись. Треба просто бути уважними, щоб не пропустити їхню появу, ну, тих, що пішли від нас. Бо інколи вони приходять не в тому вигляді… Ви маму спитайте, я погано пояснюю, проте вони впевнені — і я вірю їм, бо за все моє життя мама жодного разу не обманули мене — так от, мама стверджують — ті, що померли, повертаються різними, їхні душі промовляють до нас у музиці, у краплинах дощу, у шумі прибою, вони кличуть нас щебетанням птахів і приманюють ароматом троянди, приваблюють грою сонячних промінців на річковому плесі, а ми проходимо стороною, оминаючи їх, і навіть не притишуємо кроки. Я впевнений, що ваш син повернеться. Ви тільки чекайте.

І це хлопчик, якому вісім років, — ледь перевівши дух у своїй кімнаті, думала Лана. Їй стало легше, насправді легше, хоча сльози, що бризнули якось самі по собі, неабияк знітили Яся. Це відчуття полегшення, що з’явилось перший раз за сім років, трохи здивувало її — невже вона оживає? Ні, звісно, перестилаючи постіль, міркувала Лана, вона не відлюдниця, вона… хто? Чи подивитись правді в лице і визнати, що вона людиноненависник, справжнісінький мізантроп? І що всі її спроби «жити суспільним життям», всі намагання повернутись обличчям до соціуму плідні, як ґрунт на Марсі? Та й що тоді їй залишиться, якщо правда підніме забороно, яке так довго і старанно чіпляла на неї Світлана, а під ним виявиться глумлива гримаса самоізоляції? Тієї, яка так уперто доводила всім, що вона самодостатня і цим щаслива, що вже і сама в це повірила. Повірила, що вона не потребує ані сильного плеча, ані жилетки, в яку можна виплакатись, ані дружніх жартувань, ані тепла — того, яке не дасть жоден вогонь, окрім сердечного, людського вогню. І коли іржаві обладунки штучно створеної самотності впадуть, чи не виявиться, що вона під ними гола та вразлива? І що світ, про який вона нічого не хотіла знати, теж не вмирає від бажання дізнаватись щось про неї? Взагалі не хоче знати її? Що він, такий великий і густонаселений, для неї пустеля?

Він повернеться. Ви тільки чекайте.

Лана впала на ліжко, обійнявши подушку як найближчого друга — власне, так воно і було. Сльози збігали по ніжних щічках, падали на кольорову білизну, висихали і з’являлися знову. В голові немов ухала зловісна сова — її крик бився об скроні, пульсував у вухах, а в грудях звучало щось, схоже на клекіт орла. Пташине царство. Її приватне пекло.

О, синку… і ти, Сергійку… чому ви покинули мене?

Світлані снилось, що пішов дощ і в тих краплинах до неї повернувся син. Вона сміялась, підставляючи жадібне обличчя зливі, торкаючись її вустами і збираючи в долоні, а краплі знавісніло цілували її із квапливістю душі, приреченої на вічну розлуку. Дощ змивав зі щік Лани гіркувату сіль ридань, і вона почувалася так добре, як ніколи. Мабуть, тому їй дуже не хотілось прокидатися, і коли вона нарешті розплющила очі, то побачила, що вже четверта година дня.

— Господи ти Боже мій, зараза! — випаливши все це єдиним духом. Лана підскочила і почала квапливо перевдягатись. Її одежа, котру вона не потрудилась зняти, сама собою стала плісированою, волосся нагадувало клоччя, а косметика розпливлась по всіх складочках, які тільки змогла відшукати на обличчі. Однією рукою відкривши валізу, Світлана запхнула другу в рукав першої-ліпшої блузи, і, тягнучи за собою піджак та спідницю, помчала у ванну вмиватися. Гарячої води, як і годиться у Львові, не було, добре, що була холодна, крізь шум якої до дівчини доносився голос її. Лані здалося, що господиня розмовляє з кимось по телефону і що вона чимось збентежена. Та розмірковувати над цим прикрим фактом Світлана не мала часу — в офісі «Галичмедсвіту» вона мала б бути принаймні дві години тому.

— А де Ясь? — витираючи обличчя крижаної свіжості рушником і одночасно стрибаючи у два чоботи одразу, поцікавилась Лана в Ії. Та споглядала на смертельний номер із деяким переляком і видихнула лишень, коли все скінчилось благополучно.

— Ну ви гімнастка, скажу я вам. Де вчились?

— Персональне досягнення, — гордо похвалилась Світлана. — Наслідок моєї жахливої звички спізнюватись завжди і всюди. Я дуже швидко одягаюсь.

— Я бачу. А Ярослав пішов до подружки з сусіднього під’їзду. Таке гарненьке дівча!

— Мужчини, — засміялась Лана, накинувши пальто на плечі і хапаючи сумочку — на вигляд вельми елегантну та жіночну, але зі спеціальними відділеннями, у яких можна було зберігати ампули з ліками та шприци. — Не пройшло й півдня, як він пропонував мені руку і серце, і ось тобі й маєш!

— Він просив переказати, — з урочистою серйозністю відгукнулась Ія, — що ви навік заволоділи його серцем, проте природа бере своє.