Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Прилетіти! — аж підскочив Пинтя. — То хто він у біса такий?
— Побачите! — так чарівно всміхнулася молодиця, що розбійник одразу заспокоївся.
Легінь попросився помити руки, що від стовбура зробилися чорні, як у сажотруса, і Марійка (так звали господиню) злила йому води.
Тим часом наші друзі вже закуняли під деревом, зморені сонцем і чеканням. Аж тут звідкись несподівано на них полився короткий, але рясний дощик.
— До чорта! — вилаявся Прунслик.
Звідки йому було знати, що це Пинтя йому знову надіслав вітання. Мисливець обтер чоло, широко позіхнув і витріщив очі. Просто на них летів… дракон.
— Дивіться! — загукав він своїм приятелям. Але доки вони втямили, що хоче їм показати Прунслик, дракон уже зник за хмарами.
— Там був дракон! — не вгавав мисливець.
— І не один, — позіхнув і собі пес.
Прунсликове повідомлення ніхто всерйоз не сприйняв. А дарма. Бо господарем небесної хатинки справді був дракон. Щоправда, звали його Шаркань і він давно вже відійшов від драконячих справ. А коли закохався у Марійку, то вирішив більше не ворогувати з людьми. Молодята збудували собі хатинку на цій самотній тополі і мали повний спокій. Ніхто ніколи не тривожив їхньої родинної ідилії. Тому Марійка неабияк здивувалася, побачивши першого відвідувача.
— Любий, у нас гості! — кинулася вона до чоловіка, який, склавши великі шорсткі крила, протиснувся до світлиці.
— Які ще гості? — здивувався Шаркань. — Невже мої братці навідалися? Чи то, либонь, ненька нарешті захотіла на онучка подивитися? О, якщо старі пересердилися на мене, то я вип’ю добрячу діжечку винця!
— Ні, це розбійник Пинтя. Він шукає Закляте місто.
— Який ще, на мою душу, розбійник?! — розгнівався дракон, і з його широко розкритої пащі вихопилися язики полум’я.
— Не гнівайся, любчику! — погладила його чорнявка. — Бо ще хатку нам спалиш! Де ми тоді будемо жити?
Вона метнулася до колиски і вхопила дитя на руки. Пинтя зі здивуванням зауважив, що там був маленький дракончик, зелений, як огірочок.
— Ти прийшов битися чи миритися? — з-під лоба дивлячись, запитав Шаркань, простягаючи гостеві свою пазуристу лапу.
— Я зайшов дорогу напитати! — Пинтя з острахом потис двома руками смарагдовий палець, що був як його плече. — Бо тут у вашій рівнині чорт ногу зломить. Не те що в наських горах: вийшов на полонину — і все як на долоні.
— А пощо тобі, чужоземцю, Закляте місто? — Шаркань поволі заспокоювався.
— Хочу побачити принцесу Геремію, яка, коли усміхається, то з її уст злітає ружа, а там, де ступає, виростає срібний сад.
— Пощастило тобі, небораче! — тепер уже з ніздрів дракона йшов дим. Це означало, що він цілком вгамувався. — Якби ти потрапив до моїх братчиків, тобою вже б закусили на обід. А я зарікся людей їсти. Через це й нагнівалася на мене родина. Кажуть, що я занехаяв стародавній драконівський звичай і ганьблю їхнє чесне ім’я.
Пинтя не знав, що й чинити. Почувався ні в сих ні в тих. Бо з драконами ніколи діла не мав і, чесно кажучи, не вельми прагнув мати. Як кажуть, від біди подалі.
— Ну що, розбійнику, вип’єш за здоров’я нашого синочка? Неси, Марійко, найкращого трунку для кума! — вже цілком розвеселився Шаркань. — А Закляте місто он там, — показав він кігтем на захід. — Бачиш, як блищить вдалині? Се Мідна хаща. Вона на сонці грає. За нею одразу — Скляна гора. Її звідси не видно, бо прозора. А далі вже — Закляте місто. Я ті місця знаю, бо літав тудою до батьків.
Тим часом приятелі Пинті, добряче виспавшись, були вельми стривожені відсутністю отамана. І навіть розмірковували, кого посилати другим на дерево. Час від часу згори щось гриміло і навіть здавалося, що там хтось співає.
Яким же було здивування мандрівців, коли з неба справді почав спускатися дракон, на плечах якого сидів Пинтя. Він тримав у руках чималеньку діжечку і горланив розбійницьку пісню. Дракон намагався йому підспівувати, але не знав усіх слів. Тож тільки баском підвивав.
Вони приземлилися неподалік і довго прощалися. Розбійник обіймав Шарканя і запевняв, що справді його поважає. Той же увесь час намагався Пинтю поцілувати, твердячи, що ніколи не забуде свого першого гостя, і кликав його кумом. Тим часом Прунслик, Кудлош і Молибог сиділи, сховані у високій траві, витріщаючись на це потішне видовище. Але з місця не зрушили, доки дракон не полетів геть.
І лише коли Пинтя прогорланив: «Де ж ви, страхопуди, бодай вас качка копнула?! Я вам гостинців приніс!», розмахуючи барильцем та клунком пирогів, що передала Марійка, вони вилізли зі сховку. А оскільки були голодні, як пси (хай Кудлош мені вибачить), то миттю строщили все, що там було. Запивши духмяні смаколики чудовим червоним винцем, вони подобрішали і вслід за отаманом затягли розбійницької пісні, якої, певна річ, теж не знали. Тому кожен співав її по-своєму. Час від часу їм із висоти допомагав Шаркань, горлаючи єдиний рядок, який запам’ятав: «Пливи, хто вміє плавати. А ні — то йди на дно!». На все це здивовано глипав карим оком кінь Молибога, що смачно розкошував у пишному різнотрав’ї. Тож ніч під самотнім деревом минула для всіх незабутньо і весело.
Розділ 7. БРАМНИКИПодейкують, що молоді дівчата дуже люблять згадувати веселощі минулого свята зранку наступного дня. І ті згадки здаються їм чи не кращими за сам вечір. У наших мандрівців все було навпаки. На світанні у всіх тріщали макітри. Навіть у Молибога, який давненько не пив не тільки вина, а й звичайної водиці. Але що не зробиш заради товариства! Тож зранку кволі й невиспані подорожні доїли Марійчині гостинці, повсідалися на коня і подалися прямісінько на захід — тобто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розбійник Пинтя у Заклятому місті», після закриття браузера.