Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"

— Невже ти сам повернешся через Мертвий ліс? — примружив око розбійник.

При згадці, що йому доведеться самому повертатися до озера, Прунслик одразу передумав.

— Дивіться, — раптом промовив Молибог і показав рукою на захід. — Там щось є.

Пинтя напружив погляд і справді розгледів якийсь тоненький, як голка, кілок, що підносився вгору.

— Це, мабуть, дерево. З нього ми зможемо побачити більше, — висловив слушну думку мертвяк, і товариство зразу попрямувало до єдиної вертикальної лінії, що перетинала суцільну горизонталь. Але що ближче вони під’їжджали до деревця, то більше округлювалися їхні очі. Бо тополя тяглася вгору, але її крони не було видно. Напевно, вона ховалася аж за хмарами.

Товариство зупинилося біля чудернацького дерева і заходилося його роздивлятися. Стовбур не був надто широким, тож по ньому можна було лізти, обхопивши його руками й ногами, мов лещатами. Але найдивніше, що тополя не мала жодної гілки і була прямою, як стовп.

— Якщо на неї піднятися, то можна бодай щось розгледіти, — понуро мовив Молибог. Пес відповів йому схвальним гавкотом.

— Ще б пак! — зітхнув Пинтя і почухав потилицю, задираючи голову догори. Адже лізти доведеться йому. Кудлош відпадав зі зрозумілих причин (краще б він був кішкою). Вояк у своїх обладунках не підійметься й на метр. Залізяччя на ньому, певно, важить більше за самого лицаря. Ну, а Прунслик, вочевидь, уміє тільки падати.

Усі троє делікатно мовчали, поки розбійник прийме єдино правильне рішення.

— Я вас зрозумів, — усміхнувся Пинтя. — Якщо халепа, то виручати, ясна річ, повинен отаман…

Не нарікаючи на долю, він зняв із себе все зайве, навіть широкий шкіряний черес, і, поплювавши на долоні, в самій домотканій сороччині та полотняних штанях подерся вгору.

Щоправда, одну річ розбійник таки прихопив із собою. Це був топірець. Хвацько закидуючи його поперед себе і втикаючи у стовбур, Пинтя підтягувався на бартці і так поволі ліз у верховину. За кілька хвилин він уже височенько здійнявся над землею. Його приятелі скидалися звідси на якихось коротунчиків.

Вони кружкома посідали на траву й уважно стежили за розбійником.

— Ну що? Видно що-небудь? — першим не витримав Прунслик.

Пинтя витер змокріле чоло й озирнувся довкола. На жаль, на овиді так нічого і не вималювалось.

«Було б добре, якби отаман нічого не розгледів, — розмріявся мисливець, ніжачись під сонечком. — Тоді ми знову повернулися б до Тихого озера на край світу. Йой, яке в мене було гарне життя! Спокійне, впорядковане, великопанське…»

— Ой леле! — раптом долинув з височини голос Пинті, розмітаючи Прунсликові мрії. — Бачу! Щоб йому неладне!

З такої віддалі Пинтя вже був не більшим за комашку. Здавалося, він зараз зникне за хмарами. Мандрівники були б вельми подивовані, якби дізналися, що це є сущою правдою. Розбійник таки видерся до найнижчої хмарки і, встромивши в неї голову, розгледів, що нагорі над ним щось є. І це щось доволі величеньке. Отож був сенс лізти далі. Близька мета додала парубійкові сили і він, зціпивши зуби, подерся безгіллястим стовбуром вгору. У хмарі отаман був як у густому тумані. Нічого не було видно, а дихати стало значно важче.

Мандрівці вельми полякалися, коли не побачили Пинтю над собою. Кудлош загавкав, що це знову кляте чародійство. Схоже, він тепер на все життя вважав чаклунів і босоркань головними ворогами людства. Прунслик порадив спиляти таємниче дерево-вбивцю.

Мовляв, око за око, смерть за смерть! Тільки Молибог зберігав повний спокій, запевняючи, що хвилюватися зарано.

А Пинтя тим часом продерся крізь мряку і тепер виразно розгледів, що вгорі на крислатих гілляках притулилася… хатина. З несподіванки він аж рота роззявив і люлька, яку Пинтя надумав покурити з нагоди щасливого фінішу, випала йому з рота і полетіла донизу.

І треба ж такому статися, що вона вцілила Прунсликові, який лупцював кулаками по стовбуру, вимагаючи віддати їхнього товариша, просто в маківку. На щастя, він був у мисливському кашкеті, тож удар виявився несмертельним.

— Ой! Пробі! — зойкнув горе-мисливець. — Мене поранено!

— Треба було мій шолом одягти, — порадив лицар.

— Це Пинтьова люлька, — обнюхав глиняну піпку Кудлош і поніс її в зубах до отаманової торби.

— Я зрозумів! — вигукнув Прунслик, чухаючи забиту потилицю. — Він шле нам привіт із піднебесся.

А Пинтя тим часом уже віддихувався біля захмарної хатини і не наважувався до неї зайти. Він здивовано озирав тутешній світ. Гілляки, мов стежини, тяглися в різні боки. У місці, звідки вони розходилися, була прокопана криниця з журавлем. Біля неї лежало чимало господарського начиння: коритце для прання, дерев’яні коновки, праник. Розбійник натягав води з дупла і відчув її дивний присмак. Певно, вона змішувалася із соком дерева, від чого була аж солодка.

Враз почувся приємний дівочий голос, що виводив пісню. Співанка линула з відчиненого віконечка, однак заглянути всередину не було змоги, бо визір був завішаний блакитною фіранкою. Хатинку було пофарбовано у синій колір, через те, певно, її й не помітно знизу. Тричі плюнувши через ліве плече і перехрестившись, розбійник погрюкав у двері. Пісня одразу урвалася, і за мить на Пинтю здивовано дивилися великі сірі очі чорнявої красуні з довгою заплетеною косою, що сягала нижче пояса.

— Вам кого? — спантеличено запитала дівчина у вишитій сорочці і білій хустині, зав’язаній ззаду.

— Будь-кого! — видихнув розбійник.

— Тоді заходьте, — всміхнулася вона, і Пинтя зрозумів, що потрапив туди, куди треба.

Уся хатка мала власне одну простору кімнату, що була прибрана зі скромністю та смаком. У куточку біля дерев’яного ліжка, увінчаного високими білими подушками, стояла колисочка, в якій було чутно посопування дитинчати.

— Сідайте! — припросила господиня гостя за стіл, на якому парувало щойно спечене тістечко з яблуками. Від такого смачнющого запаху в розбійника аж слинка потекла. — Поп’єте з нами чаю?