Читати книгу - "Монети для патріарха"

Її довжина була близько п’ятнадцяти кроків, товщина більше кроку.

Мар’яна зойкнула, але Мусій знав: зараз важливо не робити різких рухів. Губи вже самі шепотіли слова, буквального змісту яких він не розумів — і не міг розуміти, бо ці слова йшли ще із сарматської мови.

Змія підняла голову. Ясна річ, вона нічого б не почула, навіть якби сердюк не шепотів, а кричав. Проте якісь хвилі, що їх створювало закляття, досягали неї, будили щось, чому рептилія не змогла б дати визначення, навіть якби вона була розумна.

Величезна гадина розвернулася й щезла.

Мусій перехрестився…

Зарано.

Позаду почувся тупіт копит. Кількох коней. Утекти не вдасться. Отже доведеться або вмовити цих вершників, або померти в бою.

— Вот он где! — засміявся порутчик і крикнув татарською: — Взять! Баба ваша.

І раптом полетів убік разом з конем.

Змія не намагалася кусати і не витрачала часу, аби душити. Вона била то головою, як тараном, то хвостом, як цепом.

Мусій з Мар’яною рвонули вмить і зупинилися лише за годину…

У Борисова голова боліла — як ніколи у житті. Він не знав, що це струс мозку, але розумів, що він ще легко відбувся. Зазвичай вершники, що падали разом з конем, ламали ключиці чи стегна, а якщо лука сідла влучала у черево, то помирали в жахливих муках. Клята зміюка довго не помирала, власне, її тіло ще й досі здригалося. На ногах залишилися сам Борисов, його денщик та один з калмиків, точніше, ногаєць, саме той, що гадав. Ну й, звісно, Роб рудий. Цей у вогні не горить й у воді не тоне. Васька та Роб здогадалися зіскочити з коней, що казилися, й відбігти вбік, і азіат, під яким кінь чомусь був спокійнісінький, нашпигував зміюку стрілами, а Роб аж три кулі всадив. У нього стара, але добра двоствольна аркебуза мисливська. Потім Васьчину взяв. Решта мертві або покалічені, хоча деякі встигли почастувати потвору своїми шаблями.

— Мурзо, — звернувся татарин рідною мовою, — якщо далі гнати звіра, поранені пси не потрібні.

Холодність, з якою було сказано ці слова, справила враження навіть на Аркадія Петровича. Хоча якби він замислився, то сам дійшов би такого висновку.

Дворянин, як уже казали, зростав біля татарського кордону, ще змалку навчився кидати аркан, та й у ногайця ось він (про аркан Борисов подумав, бо сердюка треба було взяти живим). Їхати вчотирьох небезпечно? А це як сказати. У місцевості, де постійно рухалися козацькі, російські та польські війська, розбійників було чимало, проте вони переховувалися невеликими купками — велику легше виявити.

Якби у преображенця менше боліла голова, то він перехопив би погляди, що їх татарин кидав на його діамант.

У Мусієвій голові колотилася одна й та сама думка: як поміняти мула та коня, сліди яких ворог добре запам’ятав, на нових тварин так, щоб супротивник слід втратив. Але, на жаль, поки що з цієї колотнечі нічого не виколотилося, не збилося ніякого масла.

— Ти диви, скільки лятавців,{16} — подала голос Мар’яна.

Ільченко підняв голову: дійсно, з неба ніби градом падали зірки. Хоча хтось йому казав, що зірка не може падати.

Тоді Пройдисвіт також про лятавців подумав, та не став перепитувати.

Несподівано одна із зірок неначе полетіла прямо на них, подвоюючись у польоті.

Це була не зірка!

Ільченко вихопив той пістоль, який було набито срібною кулею, відлитою з монети, і зіскочив з мула.

Проте курок — уперше в Мусієвому житті — клацнув даремно. Осічка.

Переляканий на смерть, сердюк вихопив палаш. І полетів сторчголов. Лятавець відбив палаш голіруч, ударивши ребром долоні по голомені,{17} а шуйцею просто зацідив Пройдисвітові у щелепу.

Наступної миті Ільченко побачив дуло власного пістоля й почув спокійний голос:

— У моїй руці вистрелить.

Жіночий голос. І рука була жіноча.

— Тоді або стріляй, або мені віддай, — неначе збоку почув Пройдисвіт самого себе. І, не підводячись (мало що цей біс може зробити), нарешті роздивився. Їх було двоє, причому…

А от про жінок-лятавок ніхто ніколи не згадував.

Вони були схожі, як близнятка, тільки й того, що одна… що в одного груди пласкі, а в другої — ні. Ну, й одягнені відповідно до статі. А так дуже схожі — русяве волосся, кирпаті носики, веснянки та сині очі. Яскраво-сині. Виглядала дівчина років на шістнадцять-сімнадцять, хлопець — трохи старшим. Єдиною зброєю парубка була рушниця, а на поясі багинет — саме багинет, кинджал, що вставляється в дуло.

— Цікава зустріч, — дзвінким голосом сказала дівчина. — Давно я не зустрічалася одразу з двома ворожбитами. А от слід ти поганенько замела, — звернулася вона до Мар’яни.

— Зроби краще, — сказав і сам злякався своєї сміливості Ільченко.

— А чого б це? Не забагато буде? — насупився хлопець.

— Мені подобається, — заперечила лятавка, повернулася обличчям туди, звідкіля прибули Мусій з Мар’яною, і щось швидко-швидко зашепотіла. Як не тихо, але Пройдисвіт розібрав, що мови цієї він не лише не знає, але й ніколи не чув. — Мені сподобалася твоя мужність, — повернулася вона до Пройдисвіта. Другий… —