Читати книгу - "Борги нашого життя"

Ми ще трохи поплавали, а потім, вилізши з води і ловлячи дрижаки від холоду, забігали сюди-туди по берегу. Зрештою, остаточно не висохнувши, вирішили таки повертатися до міста. Грінченко, який весь цей час просидів у машині, здається, проти нашого плану не заперечував. Коли вже в’їздили до передмістя, він попросив зупинитися біля найближчої станції метро і вискочивши з машини промовив:

— Хлопці, дякую. Я справді не сподівався, що ви це зробите!

— Пусте, — мовив Сем таким тоном, наче йшлося про якусь дрібничку.

— Я ваш боржник, — додав Грінченко.

— Ну якось вип’ємо по сто грамів, — усміхнувся я.

— Обов’язково, — махнув він рукою.

Сем встиг добряче від’їхати, а до мене дійшло: ми забули обмінятися контактами, зокрема, номерами телефонів. Питання, як ми знайдемо одне одного, лишилося відкритим.

Коли приїхали додому, Віка тихо зойкнула, побачивши нас. Отримані під час бійки забої-садна саме почали проявлятися у повній красі, тому вигляд у нас був не вельми презентабельний.

Знадобилося трохи часу, аби прийти до тями. Зібралися на кухні. Ми мовчки пили заварений Вікою міцний чай, вона ж стояла біля вікна і так само мовчки за нами спостерігала.

— От поясніть мені, — порушила вона мовчанку. — Ви надрали цим мудакам задницю, правильно? Ви врятували того хлопця, невідомо, що вони з ним зробили б. Коротше кажучи, ви найхоробріші чоловіки, яких я будь-коли знала. То якого милого, поясніть мені, ви сидите зараз з таким виглядом, наче на власних похоронах?

— Ну тому що фактично це і є наш похорон, — зітхнув я. — Після того, що ми зробили сьогодні, нас просто закопають…

— Як мінімум закопають, — похмуро кивнув головою Сем. — А можуть ще перед тим і помучити. Очевидно, що банк у таких речах своїм працівникам поблажок не дає…

— А вони знають де ти мешкаєш, Семе? — перепитала Віка.

Сем замислився.

— Здається ні, не повинні… Я, коли влаштовувався, мешкав за іншою адресою… Але невже ти думаєш, що вони нас не знайдуть?

Віка знизала плечима:

— Я просто не розумію, у чому ваша провина. Коли ви йшли на цю роботу, то вочевидь не зобов’язувалися возити людей на тортури. Ви просто банківські працівники, що працюють з боржниками. Андрій взагалі не з цієї сфери. То за що з вас можуть спитати?! Покиньте про це думати. А що з такої роботи треба було йти — так це очевидно. Такого й ворогам не побажаєш! Ось Андрій похмурий днями ходить. А ти, Семе, взагалі на звіра став схожий. А тепер ви вільні, і нікому нічого не винні. Просто — вільні! І можете робити все, що заманеться. Радіти треба, а не сидіти з такими обличчями, святкувати! До речі, у нас є що випити?! — мовила вона, відкриваючи буфет.

— От випити нам справді не завадить, — ствердно і так само похмуро кивнув Сем.

Не пройшло і хвилини, як на столі з’явилися келихи, якісь наїдки та недопиті колись пляшки з коньяком та вином.

— За щасливе майбутнє, — мовила Віка, підіймаючи келих. Ми також підняли келихи, мовчки почаркувалися і перехилили до дна. Відразу випили по другій. Коньяк зігрів душу, змусив кров швидше циркулювати, дихати стало легше. Я розлив залишки алкоголю по келихах і, перед тим, як випити востаннє, виголосив коротку промову — що я люблю і Сема, і Віку, що вони обоє класні, що ми добре порозумілися. А потім, допивши все, вже з кавою перемістилися до кімнати, де вмостилися у фотелях і повагом говорили на різні теми.

— Знаєте, що мені найбільше не подобалося у нашій роботі? — спитав Сем.

— Треба було рано вставати? — засміялась Віка.

— Ні, — серйозно відповів Сем. — І не тому, як думає Андрій, що мені подобалося вибивати гроші у людей. Хоча щодо кредитів — то тут я завжди вважав і вважаю, що кожен має сам відповідати за свої дії. Хай це навіть неправильний розрахунок своїх можливостей — за це треба відповідати. Так, зрештою, влаштований світ… Проте насправді все не так. Ви знаєте, тим людям, що нагорі, є набагато більше за що відповідати.

Проблема лиш у тому, що нема перед ким тримати відповідь…

Віка засміялася:

— Коли ти розповідав, що в дитинстві хотів бути ментом, аби ловити поганих дядь, я думала, що ти жартуєш. Але тепер бачу, що ні…

Сем похмуро глянув на неї, але промовчав.

Наступного ранку я прокинувся від того, що мій мобільник розривався. Майже на автоматі спросоння взяв трубу і почув голос Загоруйка:

— Андрію? Нарешті я до вас додзвонився.

— Доброго ранку, Василю Петровичу.

— Я так розумію, що ви прийняли рішення від нас піти?

— Ну, враховуючи, що я був на іспитовому терміні, і сам для себе ще не до кінця вирішив чи треба мені…

— Я розумію. Але те, як ви разом з Семеном вчинили щодо наших співробітників, чесно кажучи, не вкладається ні в які рамки.

— Ну вибачте, Василю Петровичу, я не зобов’язувався людей на страту возити.

— Про що ви кажете, Андрію? Це мала бути чисто профілактична розмова. Поки ви не вирішили там подонкіхотствувати…

— Коли відверто, у нас із Семеном склалося дещо інакше враження…